— Захисне забарвлення, — сказала вона, коли він зізнався, що Нуль-зона виглядає такою звичайною. — Ти можеш знати щось і насправді не знати. Кільця поганки очевидні. Ти не можеш її не помітити, якщо дивишся згори. Але, якщо дивитися знизу, де вона плаває, поганки майже не помітити.
— Гриб-поганка?
— Птах. — Інший птах.
— І все це замасковане? — Він промовив це трохи недовірливо, от ніби то якась досить дивна реальність. Жар-птаха змирилася: вона ж не винна.
— Ти ніколи не йшов крізь екосистему, яка зіпсута чи пошкоджена, так? Ти можеш гадати, що так і є, але насправді це не так. Отже, ти можеш помилятися, у будь-якому разі.
Це не могло бути правдою, але вона хотіла чіплятися за свій авторитет — не бажаючи ще однієї сварки про своє призначення. Наполягаючи, що треба йти на острів, він обороняв не лише її життя, але й своє, — вірила вона. Вона не була зацікавлена в останніх шансах, в останніх відчайдушних атаках на ворога, і щось у поводженні Керманича змусило її вірити, що він може обдумувати таке рішення. Тоді вона не схилялася ні до чого, окрім бажання знати — себе і Нуль-зону.
Світло тут було скрізь, неможливо уникнути, таке палахке, хоч і віддалене. Це надавало виняткової ясності та прозорості очерету, багну і воді, яка віддзеркалювала предмети і відбивала їх у каналах. Це світло змусило Жар-птаху відчути, ніби вона сама охоплюється полум’ям, оскільки не розрізняла своїх залишених слідів. Це світло сповнювало її спокоєм. Це світло досліджувало її та ставило безліч запитань щокроку, і вона не була певна, що Керманич це зрозуміє, а потім світло відступало, щоб дозволити тому, чого торкалося, окремо існувати.
Можливо, саме це світло заступало їм шлях, бо вони певною мірою відставали, спотикаючись, і доводилося намацувати палицею твердь, переконуватися, що це не зрадливе болото, посеред очерету, який утворює товсті грудки, і ці плавні іноді бували непрохідними. Одного разу арама,[3] плямисто-брунатна і майже невидима в очереті, підійшла до обох так близько, і, не подаючи голосу, здійнялася вгору, і ця поява налякала Жар-птаху навіть дужче, ніж Керманича.
Але нарешті вони наблизилися до тієї ганчірки, прив’язаної до очеретини, й побачили пожовклу маківку під і за нею: горбок застряг у твані та майже потонув.
— Що це таке, чорт забирай? — спитав Керманич.
— Труп, — відповіла вона. — Він не завдасть нам зла. — Бо Керманич знай надмірно реагував на те, що вона вважала не вартим уваги. Жіночно-вередливий або ж перестраждав через попередній свій досвід.
Але вона занадто добре знала, що це таке. Напівпотоплені рештки були останками моторошного черепа і вибіленої та закостенілої маски обличчя, яка без жодного виразу дивилася на них беззмістовними очницями, затягнута цвіллю та лишайником.
— Стогнуча істота, — мовила вона. — Стогнуча істота, яку ми завжди чули в мороці. — Ось що чигало на біолога в очеретяних заростях.
Плоть облізла, сповзала з кістяка, навічно зникала у грунті. Те, що залишилося, було скелетом, який виглядав незграбним, наче злиття велетенської свині, або однорічного бичка, та людського створіння, з огромом дрібніших ребер, причавлених більшими, неначе жасний канделябр з болісних уявлень, і гомілок, які закінчувалися шишкоподібними шматками, погризеними птицями, койотами і щурами.
— Минув якийсь час, — промовив Керманич.
— Так і є. — Надто довгий. Мороз пройшов по шкірі, примусивши Жар-птаху вдивлятися в обрій, обстежуючи, чи немає якогось нападу, от ніби цей скелет — пастка. Живий він був лише якихось вісімнадцять місяців тому, а тепер — гниє у розпаді, тліні, й хіба що ці лицьові кістки і маска черепа не дадуть вважати цю знахідку невпізнанною. Навіть якщо ця істота, ця трансформація психолога — те, що Керманич називає «останньою одинадцятою експедицією», — померла одразу після того, як біолог знайшла її ще живою… усе одно, неприродно швидке розкладання.
Щоправда, Керманич не підтримав розмови, хоча Жар-птаха й вирішила не ділитися передуманим. Він просто далі ходив навколо скелета, споглядаючи його.