Вона думала і про те, що бачила дорогою до Нуль-зони, коли здавалося, що обабіч того місця там нічого немає, окрім страшних почорнілих руїн величезних міст і величезних кораблів на узбережжі, освітлених ревучими червоно-жовтогарячими вогнями, які тільки відкидали тіні, затуманюючи десь далеко істот, що повзали, скавучали й перестрибували через попіл. Як вона намагалася відсторонитись від незв’язних сповідей Керманича: він-бо шокував її тим, що казав, не знаючи, — аби вона не думала, буцімто він приховує якусь невідому їй таємницю. Візьми рушницю… Пожартуй зі мною… Я вбив її, це була моя провина… Гіпнотичні наклепи шепотом уповзали їй у вуха, щоб заглушити не тільки його слова, а й увесь цей жах довкруж.
Скелет перед ними був обібраний дочиста. Знебарвлені кістки гнили, кінчики ребер уже розм’якли й розмокли, здебільшого перетворилися на уламки, потонули в багні.
Нагорі лелеки досі творили зграї та вправлялись у леті, і цей складний синхронний аерокосмічний танець був найкрасивішим понад усе, що вигадала людська уява.
3. ДИРЕКТОРКА
У вихідні твій прихисток — «Зоряні стежки» Чиппера, де ти вже не директорка Південного Округу, а просто одна з клієнток бару. Заклад Чиппера — це неподалік від шосе, біля Блікерсвіля, за крок від бруківки. Люди Джима Лоурі, які з Центру, можуть знати це місце, можуть піддивитись і підслухати, але ти ніколи тут не зустрічала нікого з Південного Округу. Навіть Ґрейс Стівенсон, друга після тебе у вашій команді, не знає. Для маскування ти напинаєш футболку місцевої будівельної компанії або якогось благодійницького товариства — з випікання чилі, — старі джинси з того давнього часу, коли ти ще була гладухою, іноді не завадить і бейсболка з рекламкою твого улюбленого барбекю-кафе.
Ти йдеш туди пограти в боулінг, як колись дитиною навідувалася з татом, але зазвичай починаєш на самоті ганяти ключкою на вже підгнилому, але ще годящому полі для міні-гольфу — гра «Пригоди на сафарі». Леви біля дев’ятої лунки куняють, пластмаса, з якої вони зроблені, опливла та почервоніла на краях від колишньої біди. Величезний гіпопотам, який чигає на вісімнадцятій лунці, вишукані кісточки, він весь укритий плямами, унизу криваво-червоними, начебто виробники були одержимі бажанням зробити це чудовисько якомога реальнішим.
Потому ти потрапляєш усередину та граєш у кілька випадкових ігор, із будь-ким, кому треба четвертого партнера, під наполовину стертим Усесвітом, намальованим на стелі: от Земля, от Юпітер, а отам — пурпурова туманність з червоним центром, і все це вночі освітлюється модним лазерним шоу. Ти годишся на чотири-п’ять ігорних партій, навряд чи виграєш дві сотні. Коли все завершується, ти сідаєш у темному, затишному барі. Ховаєшся якомога далі, в куток, чимдалі від бридких смердючих черевиків, де акустику порушують хіба що верески, відлуння та удари куль у боулінґу. Усе тут надто близьке до Нуль-зони, але поки що ніхто цього не знає, і такі дані не понижуватимуть кількості клієнтури, назбираної в цьому місці за останні десятиліття.
Бар «Чиппер» приваблює в основному стійких постояльців, адже це справді діра, нора, де стелю оббито темною повстю — цю тканину мають осипати зірками. Але будь-який метал, прибитий там, більше нагадує нескінченну колекцію значків шерифа зі старих вестернів: бляха давно поіржавіла, і тепер усе стало непроглядно-чорним, поцяцькованим крихітними червонясто-брунатними морськими зірками. Знак у кутку рекламує кімнату відпочинку в «Зоряних стежках». Ця кімната має з півдесятка круглих дерев’яних столів та стільців з чорною штучною шкіряною оббивкою, з вигляду — нібито давно викраденою із сімейних ресторанів.
Більшість твоїх товаришів у барі з головою занурюються у спорт, чиї звуки линуть з мовчазного телевізора, де внизу на екрані — субтитри; старий зелений килим, який укриває стіни, і без того заглушує розмови. Відвідувачі тут нешкідливі, рідко галасливі, у тому числі Ріелтор, яка вважає, що на всьому знається, але компенсує цю ваду, уміючи розповідати хороші історії. Ще є срібнобородий сімдесятирічний чоловік, який майже завжди стоїть у далекому кутку бару, п’ючи світле пиво. Він ветеран якоїсь війни, здебільшого малослівний, але товариський.
Твій психологічний досвід тут недоречний, та тобі й не до смаку ним скористатися. Натомість ти скажеш будь-кому, хто спитає: ти водиш вантажівку, далекобійниця, наразі у відпустці, та потягуєш пляшку пива, аби скінчити цю розмову. Люди вважають, що така робота правдоподібна; можливо, твій високий зріст і статура переконують їх у цьому. Але здебільшого ти майже сама віриш у те, що працюєш, водиш вантажівку, і що всі ці люди, відай, твої друзі.