«Це просто майнути до „Ель Топофф“ туди і назад. Ніхто в житті не дізнається». Хоча Лоурі може. А що він зробить, коли дізнається, що ти перейшла межу без його схвалення? Чи впаде його гнів саме на твою голову?
Після павзи Ґрейс промовляє: «Що ти від мене вимагатимеш?» Бо вона бачить, що це важливо, і що ти це зробиш, незалежно від того, зарадить вона тобі чи ні.
Далі, що вона каже, це: «Ти гадаєш, що зможеш переконати Вітбі?»
«Так, гадаю», — відповідаєш ти, і Ґрейс скептично дивиться.
Але Вітбі — це не проблема. Вітбі кортить гасати, як дзяві-тер’єру, що прагне бігти на довгу, довгу прогулянку. Вітбі хоче на якийсь час здихатися наукового відділу. Вітбі — той, хто заспокоює тебе, посилаючись на коефіцієнт виживання останніх кількох експедицій. Вітбі так надихається цією можливістю, що ти майже забуваєш усю небезпеку ідеї.
Це полегшення, адже ти розумієш, що на тих вихідних, які ти розраджувала балачками з Ріелтором, ти просто боялася йти сама. Зрозуміла — спостерігаючи за футбольною грою на екрані телевізора, під цим склепінням з переплетених і поіржавілих небес, — збагнула, що, якби Вітбі не сказав «так», ти відкинула б цю справу.
У дверях, на твоєму шляху до Нуль-зони, ти відчуваєш якийсь тиск, що змушує тебе зігнутися до землі, бачиш чорний овид, повний сліпучих зірок, які палають так нестерпно-яскраво і так ряхтять на несправжньому небі, що ти прикриваєш очі рукою проти цього розсипу іскор того небесного смолоскипу. Відчуття, що ти похитуєшся, заточуєшся, у голові паморочиться, але щоразу, коли тебе мотає то туди, то сюди, щось підштовхує тебе всередину, наче краї ближчі, ніж здаються, згортаються під строгішим кутом. Твої думки то летять як на крилах, то вповільнюються, щось між ними наче робить шов, але цього не визначити. Імпульс: зупинити ходу, просто стати там, у коридорі між реальним світом і Нуль-зоною, навічно.
Доки загіпнотизований Вітбі дрібцює поряд, очі в нього заплющені, обличчя сіпається, мовби від нервового тику, наче бачить уві сні жахіття. Які б почвари не являлися йому в уяві, ти переконана, що він не заблукає, не відстане по дорозі. Він прив’язаний до твоїх зап’ясть нейлоновою мотузкою, і спотикається там позаду.
Відчуття, схоже на чорну мелясу, про яке тобі казав Вітбі, з’явилося потім: неначе ти бредеш у воді — воді, яка підступає до тебе, і це означає, що ти близька до мети, а далі — щось подібне до глибоких, спіральних дверей світла далеко попереду, і це вчасно, бо стоїцизму в тебе надовго не вистачить, дрімотлива хода Вітбі, який ззаду плентається, уже до сказу тебе довела, змушуючи думати, що речі навколо стежать за тобою. Ти втрачаєш відчуття приналежності до будь-чого, навіть до власного тіла… Ти справді йдеш або стоїш на місці, і твій мозок просто думає, що ноги підіймаються, опускаються і знов підіймаються?
Доки цей опір не припинився, тобі перехоплює подих, а потім дихати стає легше, і ви обоє потрапляєте до дверей та виходите до Нуль-зони. Вітбі стоїть окаряч, учепившись за землю, судомно здригаючись, і ти тягнеш його, щоб він випадково не схитнувся та не подався манівцями світ за очі, не зник назавжди. Він задихається, як і ти, від свіжого повітря, акліматизуючись до нього.
Яке блакитне, безхмарне небо. Стежка, яка мала бути такою знайомою, але минули десятиліття, коли ти бачила це забуте узбережжя. Не мить, а більше ти усвідомлюєш: це — домівка. Ти впізнаєш її, більше за фотографіями і звітами членів експедиції, хоча знаєш, що вона була тут, перш ніж перші вчені стали її досліджувати, і тут жили з незапам’ятних часів твої пращури, і навіть зараз вона вижила, заросла, ставши частиною Нуль-зони.
— Можеш іти? — питаєш Вітбі, щойно розвернувши його до себе.
— Звісно, можу. — Ентузіазм, але крихкий, награний, начебто щось у ньому зламалося.
Ти не питаєш його, що йому ввижалося, що він бачив. Ти не хочеш цього знати, доки ви не повернетеся.
Ти переглянула ці отруйні відеокліпи Нуль-зони від приреченої першої експедиції, — не для пошуку відповіді, але з певним почуттям провини, аби знайти зв’язок із цим пустищем, яке ти знала змалечку. Щоб зміцнити свої спогади, переназвати те, що ти не можеш згадати, — ігноруючи крики, блукання та відсутність розуміння, далекі ридання Лоурі, колишню темряву.
Тут ти розпізнаєш лінію скель біля маяка, берег, який трохи відрізняється, начебто теруар Вітбі можна простежити за візерунками у припливі. Попри все, серед піщаних крабових нірок і крихітних молюсків, які зариваються щоразу, коли вода їх досягає, є деякі зразки, здатні на все відповісти.