Стежки — так само: темна тиша соснових лісів і товсті кущі, помережані тьмяним світлом. Спогади про те, як ти шестирічною дівчинкою була заблукала в грозу, а потім вийшла з цієї хащі, не знаючи, де опинилася, виникли обережним непорушним способом, коли начальник експедиції помітив хмари, які низько насувалися над вами, ніби переслідуючи, знаменуючи щось більше, аніж необхідність десь сховатися.
Після грози, дивовижно відкрита простору та сонячному світлу, ти зіткнулася з величезним алігатором, який перегородив стежинку, і з боків у нього стікала вода. Ти побігла і перестрибнула через нього. Ти ніколи не казала своїй мамі про той захват, про те, як ще у стрибку зважилася глянути йому в очі, щоб побачити жовту зіницю, перекреслену темною вертикальною смужкою, і це око дивилося на тебе схвально, наче прагнучи захопити до іншого місця, як Нуль-зона захопила тебе у першій експедиції, а потім ти перестрибнула, біжучи, довго відчуваючи радість, безмежний адреналін, начебто завоювала світ.
Біг на екрані до кінцевої мети — це далеко від чогось, а не до чогось, а крики опісля — не тріумфальні, а належать утомленим, це скигління, нібито люди зморилися в боротьбі з тим, що не увінчалося належним чином. У своїх цинічніших моментах ти думаєш про них як про незрозумілі крики: організм, який знає, що немає сенсу боротися, капітуляція тіла та розум, що дозволяє поразку. Вони ж не загубилися, як ти того дня; у них немає котеджу біля моря, щоб повернутися туди, та й матері, котра походжала ґанком, непокоячись за тебе, вдячна за твою несподівану, брудну, промоклу появу.
Щось у твоєму обличчі, мабуть, зберегло спогади про ту радість, бо мати не покарала тебе, а просто перевдягла в сухе, нагодувала й анічогісінько не спитала.
Обійшовши шлях до базового табору, ти готуєшся до топографічної аномалії зі швидкістю годинника, який цокає і веде тебе сюди. Знання, яке ніколи не обговорювалося з Вітбі: що довше ти залишаєшся, то довше стримуєшся, — то більше можливостей для катастрофи. Це алігаторове око, дивлячись на тебе, таке начебто обізнане, мов провістило все наперед, і ти знову в цій ситуації. Хтось поза камерою на другий день першої експедиції каже: «Я хочу додому», і Лоурі, пересуваючись навколо, так упевнено, каже: «А я про що? Це наразі наш дім. У нас тут усе є. Усе, що нам потрібно. Так?»
Ніде таке почуття нагальності не стає таким сильним, як під час долання заболоченого лісу, що лежить за милю чи дві від межі, де зарості зливаються з чорним водостоком. Та місцина, де ти найчастіше бачила ведмежі сліди, й чула шерех у пітьмі гіллястого склепіння.
Вітбі здебільшого мовчить, а коли й висловлює свої запитання або стурбованість, це все одно нічим не зарадить, аби згладити тягар цієї гнітючості, відчуття недобрих намірів одвічного і нескінченного, які охоплюють цей шматочок землі, який передує Нуль-зоні. Постійна, стояча вода, гнітюча чорнота неба, в якій блакитний проблиск де-не-де торкається дерев, вихоплюючись разючими уривками, тільки щоб знову зникнути, і тобі видається: хай там що, а ти маєш прямувати тисячі й тисячі миль, і так до скону. Чи не на цій галявині загинули троє з виряджених до експедиції, яка налічувала п’ятьох? Чи не у цьому ставку спочивають тіла чоловіків і жінок із першої експедиції восьмого циклу? Іноді тебе, занурену в ці спогади, аж усю струшує шепотіння Вітбі, невіддільне од відлуння цих останніх днів, які виринають у тебе в пам’яті.
Зрештою, ви наближаєтеся до оптимістичнішого пейзажу, до якого можна пристосуватися, примирити минуле і теперішнє в одному баченні. Тут ширша стежина відокремлює незмінний болотяний ліс од відкритого грунту, дозволяючи тобі розпізнати обрій за декількома гайками високих сосон, розкиданих серед дикої трави і карликових пальм. Нахил цього лісу означає кінець темряви, яка падає під кутом, косо затінюючи лише половину стежинки.
У Нуль-зоні є й інші межі, інші пастки, і ви пройшли через одну таку, щоб дістатися топографічної аномалії.
І вже тут ти одразу ж усвідомлюєш, що цю вежу побудували не з каменю, і те ж саме розуміє й Вітбі. Що він бажає наразі, не збагнути з виразу його обличчя: чи ти створила йому незручні умови, чи те, що він не відбув увесь курс навчання, який міг би дати Центр, а не твої крутійства, твої хитросплети, твій удаваний гіпнотизм?
Вежа дихає. Тут немає жодної двозначності. Плоть кругової верхівки аномалії підіймається й падає, подібно до регулярного ритму людини в глибокому сні. Ніхто не згадав цього аспекту в звітах; ти не готова до цього, але акліматизуєшся легко, віддаючись цьому, і можеш уже уявити, що спускаєшся звідси, навіть якщо частина тебе плаває, — поринаючи вгору, щоб споглядати дурість цього рішення.