— Так, — різко відповів Сол. — Чував. — Звичайно, Бред знає, а то б чого приїхав?
Тепер йому було видно, що Генрі та Сьюзен без упину фотографують кожен клаптик на кожному квадратному дюймі вздовж паркану. Тільки цього безладу ще тут бракувало! А ще й Ґлорія помітила його й попрямувала назустріч, не даючи піти, і виголошуючи якісь галасливі, схожі на гавкання, звуки, які робила зазвичай. Бо знала, що той це ненавидить.
— Ти знаєш, що відбувається? — спитав Бред.
— Не більше, ніж ти. Служба пожежної безпеки каже, що проблем немає. — Щось змінилось у його тоні, коли він розмовляв із Бредом: у голосі прослизала якась осоружна йому південна гугнява вимова.
— Чи можна мені піднятися нагору і глянути таки в телескоп? — Нетерплячий, як і Ґлорія, увесь аж тремтить від хвилювання, бо ж як не знати, що сьогодні відбувається?
Але не встиг Сол відповісти, як до них уже наблизилися Генрі та Сьюзен.
— Час фото, — сказала Сьюзен, широко всміхаючись. У неї був досить об’ємний телеоб’єктив, прикріплений до камери, яка висіла на широкому ремені навколо шиї, що надавало їй ще дитячішого вигляду.
— А чому ви хочете фото? — спитала Ґлорія.
Це й Сола цікавило.
— Це лише для наших записів, — сказала Сьюзен, шкірячись в усмішці. — Ми робимо фотомапу цієї площі, і фотозвіт про людей, які мешкають у цьому регіоні. А ще, знаєш, день такий прекрасний. — Хоча якраз стало трохи сльотаво, похмуро, від хмар розпливлася сірість — певне, збиралося на дощ.
— Ну то як щодо фото? Вашого, і вашого асистента… і дівчинки, я гадаю? — промовив Генрі, не звертаючи уваги на Ґлорію. Він так пильно видивлявся на Сола, аж тому стало якось ніяково.
— Я не певен, — неохоче відповів Сол, бо єдина причина, яка його дратувала, — їхня настирливість. А ще він хотів знайти спосіб, як спекатися Бреда, що формально був лише «асистентом».
— А я певна, — пробурмотіла Ґлорія, глипнувши на них. Сьюзен спробувала погладити її по голові. Ґлорія спочатку глянула так, ніби хотіла вкусити цю руку, а тоді, за звичкою, просто рикнула та відсахнулася.
Генрі ближче підступив до Сола.
— Ну що це за фото маяка без його доглядача? — спитав він, але насправді це не було питанням.
— Краща картинка?
— Ви колись були проповідником на півночі, я знаю, — сказав Генрі. — Але якщо вас хвилюють ті, кого ви покинули, — це не для публікації.
Це вивело його з рівноваги.
— А звідки ви це знаєте? — спитав Сол.
Але Бред усунув потребу в одкровеннях на цю тему, вступивши в розмову швидше, ніж Генрі встиг розтулити рота.
— Атож, оце так людина — Сол. Справжній одчайдух. Розшукується в десяти штатах. Якщо ви його клацнете, йому кінець.
Та чи картинка має тут значення? Навіть якщо він покинув північ, це ж не втеча, та й не роздрукують цієї світлини по газетах.
Здійнявся вітер. Без сперечань Сол витягнув із задньої кишені шапку, вирішивши, що коли її надягне, то й замаскується, хоча нащо йому маскарад? Ірраціональна думка.
Напевно, не перша ірраціональна в доглядача маяка на забутому узбережжі.
— Скажіть «чі-із». Скажіть «немає секретів». Рахую до трьох. Немає секретів?
Бред вирішив удавати стоїчну позу, розраховуючи, що таким чином поглузує з Сола. Ґлорія, шукаючи драматизму, змусила їх зачекати, доки вона напне на голову каптура, а потім чкурнула до скель, наче на знак протесту, і Сьюзен не могла спіймати її в кадр. Опинившись у скелях, Ґлорія видерлася на них, а потім озирнулася та почала лазити туди й назад, волаючи від захвату, без вагомих причин:
— Я чудовисько! Я чудовисько!
Долічивши до трьох, Сьюзен заклякла і замовкла, зігнувши коліна, нібито стоячи на корабельній палубі в хитавицю. Вона подала сигнал.
— Немає секретів! — передчасно, з ентузіазмом, вихопилось у Бреда, адже він міг би про це й пошкодувати, з огляду на рекорд — скільки разів уживав наркотики.
Потім спалахнув вогник камери, і по краях зіниць Сола замерехтіли чорні цятки, збираючись і затримуючись там довше, ніж це вважається нормальним.
5. КЕРМАНИЧ
Вони вирвались і покинули цей жахливий коридор між світом і Нуль-зоною, й одразу їм забракло повітря, що шокувало Керманича, але допоміг твердий поштовх тіла Жар-птахи йому в спину. Тягар рюкзака збивав його з ніг, змушуючи боротися з тиском, через що в очах горіло, давила задуха в горлі, — це заливалася солона вода. Він спромігся зціпити губи, щоб не задихнутися, оминаючи поштовхи бульбашок навколо голови. Керманич спромігся притлумити паніку й крик, а ще — пристосуватися до дражливого тиску нерівно-гладеньких поверхонь довкруж, вельми подібних до дверей, перетворених на стіну, яка врізалася йому в пальці, у руки й ноги, викликаючи певність, ніби він матеріалізується всередині торнадо, оточеного блискучими ножами. Вітбі, Лоурі, Ґрейс і його мати-шпигунка, усе це кляте збіговисько Південного Округу викрикує одне слово: «Стрибай!» — і то в цих тисячах сріблястих відблисків. Навіть коли його легені затопила вода. Навіть коли він намагався позбутися зрадливого рюкзака — але ж там усередині був документ Вітбі, й він намагався його зберегти, чіпляючись за сторінки, видираючи їх, а вони спливали, хоча декотрі йшли на дно, решта занурилася в морок, униз, із рюкзаком: розм’якла паперова плита, надгробок.