— Як можеш ти бути такою веселою? — спитав він у неї, коли вона енергійно зазначила, що бракує їжі, води, а тоді показувала на якогось горобця, зазначаючи, що це вже вимерлий різновид у широкому світі, і вимовляла це з майже релігійним захопленням.
— Бо я жива, — відповіла вона. — Бо ходжу цими пустищами чудового дня. — Вона зизила на нього, з’ясовуючи, чи зачаїв він на неї образу. Одне це змусило його усвідомити: вона може мати інші цілі, вони тимчасово разом лише на те, щоб потім розійтися, і йому треба бути готовим до цього. Відлуння провалених раніше завдань було хибним. Як казала його мати: «Операційні поразки можуть несподівано виринати і чигати на тебе, як примари». І він замислювався над тим, що навіть найбанальніші речі, які вона промовляє, можуть мати приховане — або навіть пророче — значення.
Свобода могла віддалити тебе від того, що ти шукаєш, а не наблизити. Тут він це пізнав, поза межами будь-якого стандартного інтелекту, у пустелі, якої не збагнути. Свою «підготовку» до Нуль-зони він розумів і як «підготовку» до Жар-птахи, і, можливо, це зрештою одне й те ж саме. Тому що вони існували окремо одне від одного, ходили стежками, що пролягли між озерцями, зарослими очеретом, де вода була то чорною, то зеленою, якщо у ній віддзеркалювалися дерева, скупчені на островах у цих хащах очерету… і він, нарешті, мав волю питати її про все, що захоче, але не робив цього. Бо це не мало значення.
Отже, натомість він подеколи сягав рукою до кишені своєї куртки, стискаючи пальцями дерев’яну забавку, яку був вирізьбив його батько і яку він прихопив із коминкової полиці хатинки, що стоїть на пагорку в Гедлі. Гладенькі обриси цього різьблення, волоконця пофарбованого дерева заспокоювали його. Різьблений кіт, який нагадував про давно спочилого Чоррі, який, безперечно, вправно полював на щурів у кущах.
Отже, натомість він занурювався, обурений своїм потягом, знов і знов до врятованих сторінок Вітбі, «теруарних сторінок», хоча для нього вони мали більше якусь особисту вагу. Кітвиця, міст в його пам’яті до іншої частини рукопису, загубленої в морі. Якщо він користався тими сторінками, щоб поговорити із Жар-птахою, це частково полегшувало йому стан або відволікало від близькості з нею, як і від стежки з нескінченним очеретом, свіжого повітря, блакитного неба, — усього, що змовилося зробити реальний світ далеким, неможливим, снивом чи мрією. Тоді, коли він був найважливішим.
Десь там, далеко, його мати долає вершини кар’єри у Центрі, і ця боротьба — синонім його долання Нуль-зони. Десь там відкривалися нові фронти, Нуль-зона розширювалася так, що навіть не збігалася зі своїми попередніми характеристиками. Як міг він знати? Можуть падати з неба літаки, і ця його не-місія, це виряджання, уже провалилася.
Він цитував звіт Вітбі напам’ять, перефразовуючи:
— «Чи могли вони, фактично, здійснити суд без судового розгляду? Вирішивши, що це не може бути ні угодою, ні перемовинами?»
— Це може бути ближче до істини, до своєрідної істини, — відповіла Жар-птаха. Було вже по обіді, небо набуло глибшої синяви, з довгими вузькими смугами хмарин, що ковзали по ньому. Мочар жив шурхотом і пташиними голосами.
— Засуджені чужопланетним судом, — сказав Керманич.
— Не схоже на те. Байдужість.
— Він і це питання закриває. Ось: «Чи не означає це остаточного паплюження людського стану? Ці дерева й птахи, лисиця і кролик, вовк та олень… досягли межі, за якою вони навіть не помічають нас, наших перетворень». Інша, наполовину збережена у пам’яті фраза, реальне стає напівреальним. Але його батько ніколи не оцінював автентичності так високо, як сміливості висловлювань.
— Подивись: чи не лань отам, за каналом? Вона точно нас помічає.
— А вона помічає нас насправді, чи лише ніби помічає?
Будь-котрий з обох наведених сценаріїв подій міг би нажахати його матір-шпигунку, яка ніколи не ладнала з природою. Як і ніхто, сказати правду, в його родині. Він не міг пригадати повноцінних вихідних, проведених у лісі, де просто ловили рибу в озері або сиділи взимку по хижках із вогнищем та димарем. А чи блукав він колись бодай раз?