— Вважатимемо, що перше, бо з останнім ми нічого не вдіємо.
— Або ще, — сказав Керманич. — Ось це: «Або ми перебуваємо в часі, коли створіння чи то імпульси з минулого поповнюють нас, щоб ми не зупинилися».
— Які дурниці, — мовила Жар-птаха, не в змозі опиратися наживці. — Природні ландшафти не відрізняються від людських міст. Старе існує поряд із новим. Загарбницькі види інтегруються з місцевими або витісняють їх. Пейзаж, який ти бачиш навколо, — те ж саме, як бачити старовинний собор поряд із хмарочосом. Ти ж не віриш у цю маячню, правда?
Він надав їй, як сподівався, ухильну відповідь; цей вираз не натякав на те, ніби він почав сумніватись у Вітбі, навіть коли ще далі виголошував «Євангеліє від Вітбі». Він опускав ті цитати, які могли б призвести до чогось суттєвішого, аби довше над ними поміркувати, озброївши ще й власними думками.
— Намагаюся відокремити безглузде від корисного. Намагаюся досягти певного прогресу, коли ми чалапкаємо до цього острова. — Він не міг не долити отрути в це слово. Дідусь Джек відчув би те саме щодо цього острова, тривожився б і наполягав, навіть супроти волі Жар-птахи.
— Чи хоч одна експедиція дісталась острова? — спитала вона, а Керманич сприйняв це як спробу відхилитися від теми.
— Навіть якщо й робили такі спроби, ніхто не повернувся до Південного Округу відзвітувати про це, — сказав він. — Не це було пріоритетом. — Може, було багато інших цікавинок.
— Чому вся увага зосереджена на маяку, на топографічній аномалії, а не на острові?
— Спитай про це краще колишнього директора. Або Лоурі.
— Я ніколи не зустрічалася з Лоурі, — сказала вона, начебто спростовуючи його існування.
Сказати правду, «Лоурі» тут звучало нереально для Керманича, коли він вимовив це прізвище у цьому місці. Проте Лоурі аж ніяк не бажав його покидати, не хотів визнати себе відторгненим, і де-не-де дрейфував на окраїнах свого бачення, як велична, демонічна пилова цятка. Проявляючись щоразу, коли Керманич турбувався, чи досі діє його місія, — так глибоко вкорінений у свідомості, що звідси не витягти. Незнані команди, повідомлення, накази, позови, імпульси, які належали не йому, які могли бути навіяні іншими.
— Ми мислимо в термінах машин, а не тварин. А ворог не визнає машин. — Йому подобалося слово «ворог», він викристалізував його й зосередив свою увагу на ньому більше, ніж на Нуль-зоні. Нуль-зона була феноменом, куди навідується людина, досліджуючи — от як погоду, — але «ворог» вимагає наміру і сфокусованої уваги.
Вона засміялася з виразу «машин, а не тварин».
— Воно, безперечно, усвідомлює та визнає машини. Воно розуміє їх краще, ніж ми. — Вона зупинилася, дивлячись просто йому в обличчя, підкреслюючи фрази, випромінюючи щось подібне до гніву. — Хіба ти досі не зрозумів: усе, що спричиняє тут рух, здатне впливати на геном, здійснює дива мімікрії та біології? Знає, що робити з молекулами і мембранами, може проникати крізь речі, може спостерігати, а потім одступати. Наш смартфон для нього, як то кажуть, такий примітивний, як і крем’яний наконечник стріли, бо воно працює з такими витонченими і заплутаними речами, що інструменти, якими ми себе зв’язали та обмежили, за допомогою яких ми вивчаємо Всесвіт, насправді свідчать про нашу примітивну природу. Може, воно навіть і не думає, що у нас є своя свідомість або своя воля — не в тому розумінні, як воно оцінює такі речі.
— Якщо це так, то чому воно взагалі звертає на нас увагу?
— Може, воно намагається звертати на нас якомога менше уваги. — Чи немає у тебе в кутку ока чогось такого, чого ти не можеш витягти?[7]
— Отже, відмовляємося. Заживемо на острові, зробимо собі шапки з листя, прийматимемо дари моря. Збудуємо хижку з ребер левіафана, який являється йому вві сні. Танцюватимемо під свою примітивну музику, п’ючи самогон, який ми наженемо з отруйних бур'янів. Відвернемось від реального світу, бо його більш не існує.
Ігноруючи його, вона сказала:
— Кит може завдати шкоди іншому китові за допомогою сонару. Кит може спілкуватися з іншим китом на відстані шістдесяти миль в океані. Кит такий самий розумний, як і ми, просто у такий спосіб, якого ми не уявляємо, не можемо до кінця ні виміряти, ні збагнути. Тому що ми — неймовірно тупі інструменти. — Знову ця ідейка. — Або принаймні ти. — Можливо, вона це пробурмотіла, ледь прошепотіла, або йому тільки здалося.
— Ти симпатизуєш Йому, — сказав він. — Воно тобі подобається.
Холостий постріл, але він не стримався. Занадто часто останні чотири дні він відчував, що перетинає одну з діорам у музеї природної історії, яка йому дуже подобалася — інтригує, захоплює, але це не цілком реальне, або для нього не зовсім реальне. Навіть якщо ці ефекти ще не проявилися — вони вторглись у нього, заразили його, перемололи. Чи судилося йому перетворитися на стогнучу істоту в очереті, а потім на споживу для хробаків?
7
Алюзія на Євангеліє від Матвія. У перекладі І. Огієнка (митрополита Іларіона): «І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш?» (Мт., 7:3).