— Тут багато про підробки, у Вітбі, — трохи пізніше мовив він, хитромудро, щоб випробувати її. Тим паче, що здавалося: її увага не тут, назавжди прикипіла до неба. Напевно, щоб побачити, наскільки вона безпристрасна до свого стану. Це, як він знав, своєрідна відплата, якій він не міг зарадити. Тому що немає сенсу йти на острів.
Коли вона нічого не відповіла, він зачитав цитату, вже почуваючись винним, коли ці слова ще й не встигли злетіти йому з уст:
— «Той спосіб, в який ідеальна підробка стає тим, що вона імітує, і завдяки якомусь дивовижному, але статичному процесу відкриває певну правду про світ. Навіть якщо це не може, за визначенням, бути оригінальним».
Знову жодної відповіді.
— Ні? А як щодо такого: «Коли ви зустрічаєте себе і бачите свого двійника, що ви відчуваєте — симпатію чи імпульс знищити цю копію? Чи вважатимете її нереальною та подерете, як будь-яку картонну конструкцію?» — Ще одна підробка, бо Вітбі не обговорював двійників — жодного разу в усьому цьому клятому документі.
Вона припинила ходу, розвернулася до нього обличчям. Як завжди, йому було важко не дивитися на неї.
— Так ось чого ти боїшся, Керманичу? — Вона вимовила це без особливої жорстокості чи пристрасті. — Бо я можу тебе загіпнотизувати.
— Ти й сама можеш бути до цього чутливою, — сказав він, бажаючи попередити її, навіть знаючи, що настане час, коли йому знадобиться її здібність до гіпнозу, яку вона виказала в тунелі, що вів до Нуль-зони. Візьми мене за руку. Заплющ очі. Здавалося, він невпинно виповзає з пащі величезної, чорної-пречорної, мов чорнило, змії, щоб «побачити» скрегіт, з глибини горла та зусібіч, і в нескінченному темному синці довкруж на нього невідступно зирили левіафани.
— Я не така.
— Але ж ти двійник… копія, — з притиском вимовив він. — Можливо, у копії немає таких самих механізмів захисту. І ти досі не знаєш чому. (Саме це вона йому казала.)
— Випробуй мене, — сказала вона, подолавши спазм у горлі. Вона зупинилася, ставши просто перед ним, дивлячись йому в лице, і жбурнула рюкзак. — Іди вперед і випробуй мене. Скажи це. Скажи ті слова, які, по-твоєму, знищать мене.
— Я не хочу тебе знищити, — стиха відповів він, не дивлячись на неї.
— А ти певен? — спитала вона, наближаючись майже впритул. Він уже відчував запах її поту, бачив розпростані плечі, напівзігнуту ліву руку. — Ти певен? — повторила вона. — Чом же не зробиш мені щеплення, якщо не певен? Тебе вже спіймали, ти роздираєшся між тим, що жадаєш мене, і досі не переконаний, що я людина, так? Зроблена ворогом. Маю бути ворогом. Але все одно не можеш собі зарадити.
— Я допоміг тобі тоді у Південному Окрузі, — промовив він.
— Не дякуй людям за те, що вони були зобов’язані зробити. Ти сам мені це казав.
Спотикаючись, він відступив на крок.
— Я тут, Жар-птахо, і прямую туди, куди не хотів. Прямуючи за тією, кого, я не певен, чи знаю. — Вона була для нього маяком, манила, і він знову відчував це, хоча й не хотів. Нічого не міг із собою вдіяти.
— Маячня. Ти знаєш, хто я, або маєш це знати. Ти просто боїшся, як і я, — сказала вона, і він відчув: це правда. Тут у нього не було жодного захисту, проти жодного нападу.
— Я не думаю, що ти ворог, — мовив він. Слово «ворог» пролунало тепер надто жорстко й недоречно. — І я не думаю про тебе як про копію. Не зовсім так.
Роздратовано, хоча й наразі дещо пом'якшено, — а чи йому тільки здалося, ніби вона трохи зм’якшилася:
— Я і є копія, Джоне. Але не ідеальна. Я не вона. Вона не я. Знаєш, що я сказала б, якби зіткнулася з нею лицем до лиця?
— Що?
— Я сказала б їй: «Ти накоїла чортову прірву помилок. Ти наробила силу-силенну помилок, але я люблю тебе. Ти — безладдя і одкровення, але я нічого з цим не вдію. Усе, що я можу, — це самотужки працювати з цим». А потім — я ж її знаю — вона, певно, весело подивилася б на мене і взяла зразок моєї тканини.
Він ревуче розреготався. Бив рукою по коліну.
— Ти маєш рацію. Ти, мабуть, маєш рацію. Саме так вона й зробить. — Він сидів на землі, доки вона заклякла, жорстка, як вартовий. — Тут мені нема чого робити. На пси зійшов. Навіть якби ми потрапили до маяка.