— Що ти приховала від нас про Нуль-зону?
Нічого такого, що вам посприяло б. Анічого такого.
Сонце розпливлося бляклим кружалом, а біологинин голос ниткою то висотується назовні, то ховається, пісок холодний і водночас гарячий у твоїй зціпленій правиці. Біль, що знай повертається нападами, атакує кожну пару мікросекунд, такий присутній, що його там навіть уже й немає.
Зрештою визнаєш, що ти втратила здатність розмовляти. Але ти все так само там стовбичиш, притлумлена й далека, от ніби ти дитинка, що простяглася на ковдрі, серед оцього самого пляжу, насунувши капелюшка собі на очі. Уколисана в дрімоту невгавним наростанням шуму води й морських леготів, урівноважуючи спеку, що брижами перехлюпується по тобі, заповнює твої руки-ноги. Вітер у твоїх косах є відчуттям, таким віддаленим, як шелест рослин, що попробивалися з головоподібної скелі.
— Вибач, але я мушу зробити оце, — каже тобі біологиня, от ніби вона певна, що ти й досі спроможна її чути. — Іншого вибору немає.
Ти відчуваєш, як тягнуть-сіпають твою шкіру, бачиш коротку рису надрізу: то біологиня бере пробу з твого інфікованого плеча. Із якоїсь далекої-далекої та неподоланної відстані тебе сягають, обшукуючи, руки: то так біологиня перебирає кишені твоєї куртки. Знаходить твого щоденника. Натрапляє на твого патетичного листа. Що ж вона зробить із цими речами? Можливо, взагалі нічого.
Мо’, просто викине листа в море, а з ним і стрілячку. А решту свого життя збуде, чого доброго, вивчаючи твої записи.
Вона все ще говорить.
— Не знаю, що й сказати тобі. Я сердита. І налякана. Ти затягла нас сюди, а ти ж мала нагоду розповісти мені все, що знаєш, — і не зробила цього. Бо й не хотіла. Сказала б я тобі: «Спочивай у мирі!» — але навряд чи ти цього захочеш.
І тоді вона зникла, й ти за нею тужиш, за тією ваготою людської істоти поруч тебе, за перекрученим благословенням тих слів, але довго тобі за нею не тужиться, бо ти й далі блякнеш, зливаєшся з ландшафтом, мов який нескірливий привид, і ти спроможна розчути ніжну, тиху музику вдалині, й щось таке, що шепотіло до тебе досі, зашепотіло знову, й ось ти вже розчиняєшся у вітрі. Якийсь нетутешній погляд приблизнючився до тебе, і ти залюбки сплутала б його з атомами повітря, коли б не видавався він якимсь зосередженим, цілеспрямованим. І ще й радісним?
Тебе підносить угору, несе понад тихомирними озерами, ще вище понад болотами, що мерехтять зелено-блискотливими відбитками супроти моря й узбережжя, залитих призахідним сонцем… аби тільки обкрутнути й пригнати до материка з його кипарисами й темноводдям. А тоді різко круть! І знову в небо, цілячи мною в сонце з його вихилясами й кружляннями, а потім штовх у вільне падіння, обернувши тобі голову до землі: повитріщайся, як вона, туго нап’ята понад тими прудкими блискітками та забарною хвилею очеретів, мчить на тебе! А що, як ти уздриш там зраненого Лоурі, єдиного, хто вижив у першій експедиції, як він повзе до безпеки кордону? Але замість нього бачиш лише біологиню, що плуганить назад стежкою, яку вже сповивають сутінки… а ген далі дожидає, пригнічена та зарюмсана, змінена психологиня з попередньої, одинадцятої експедиції. Твоя провина велика, як і будь-чия, твоя вина… неспокутна — й непростима.
Вертаючись назад, описуєш дугу, й маяк швидко зближується з тобою. Повітря тремтить, пробиваючись обабіч, з-поза маяка, а тоді перетворюється, знай дошукуючись, вічно збираючи зразки, злітаючи високо вгору, аби тільки знову шугонути додолу, й зрештою вигинаючись подобою знака запитання, щоб ти спромоглася усвідкувати свої власні жертвоприносини: сповита отам примара, з якої витікає світло. Що за печальна постать отам заснула, розчиняючись — отам? Зелене полум’я, знак жалю, шанс. Ти все ще ширяєш? Досі ще помираєш — чи вже й померла? Тобі вже не сказати…
Але те шепотіння ще не впоралося з тобою.
Ти не там, долі.
Ти тут, нагорі.
І допит усе ще триває.
Знов і знов повторюючись, аж поки даси відповідь на кожне запитання.
Частина I
СВІТЛО НА МЕЖІ
1. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА
Зняв устаткування з лінзи й протер її. Полагодив водогін у садку. Невеличкий ремонт хвіртки. Виставив-виклав у належному порядку лопати й всяке знаряддя у повітці. Візит НСБ. Придбати фарбу для належного вигляду маяка за дня — чорну, з боку моря, воно ж і злизало. А ще потрібно купити цвяхів і ще раз перевірити західну сирену. Спостерігав: пеліканів, білих куріпок, якусь співочу пташку, безліч дроздів, бекасів-піщаників, морську ластівку, морського орла, дятлів, бакланів, синиць, маленьку гримучку (під парканом — затям!), пару диких кролів, білохвостих оленів, а ще (на стежці, вдосвіта) чимало панцерників.