— Як ти гадаєш, на що вони перетворяться? — спитав він у неї.
— На будь-що, як і все, що тут перетворюється, — сказала вона, але ж це аж ніяк не було відповіддю.
Коли буря минула, болото ожило пташиними співами та булькотінням води у каналах, нічого надзвичайного. Може, просто очерети посвіжішали, стали яскравіші, дерева — зеленіші, але, може, таке враження було просто від світла, від сонця, яке здавалося звідси таким далеким, як і все на світі.
Якийсь час вони стояли. А тоді мовчки попрямували далі, тримаючись ближче одне до одного, ніж раніше.
6. ДИРЕКТОРКА
Є таке місце, яке ти, ще малям, називала щонайдальшою точкою — найдальшою, куди в тебе вистачало сил забратися; те місце, де ти стояла, і де можна було уявити, нібито ти — єдина людина на світі. Перебування там змушувало тебе насторожуватися, але те місце давало тобі й спокій, відчуття безпеки. Хоч би куди ти пішла з цієї точки, у будь-якому напрямку, ти завжди поверталася назад — знову й знову поверталася туди. Але цієї миті, навіть стоячи з Вітбі, який поруч тебе, ти така далека, що милями не зміряти — і ти це відчуваєш. Ти різко це відчуваєш. Ти трохи змістилася з вершини, почуваючи легку втому, і вийшла до цього ідеального нерухомого видовища, де лісові острівці переходять у водно-болотні угіддя, а прісноводний канал — це буфер для солончаків, і, врешті-решт, перед тобою відкривається море. Де ти колись бачила видр, чула крики кроншнепів. Ти глибоко вдихаєш і відпочиваєш серед цього пейзажу, проходишся цим берегом під цим низько навислим небокраєм, омолоджена цим непорушним спокоєм. За деякий час твої ноги перестають відчувати втому, і ти нічого не боїшся, навіть Нуль-зони, і в тебе не лишилося місця для спогадів чи думок — ні про що, окрім цієї миті, і цієї, і наступної. Невдовзі, щоправда, це відчуття знову зникає, і ти з Вітбі — вижилі у топографічній аномалії — застигаєш перед руїнами маминого котеджу. Лишилися тільки підлога та ще пара стін, з яких звисають шпалери, такі побляклі, що ти не можеш розрізнити візерунку. На затоптаному в землю розколотому ганку — потрощена гнилизна широких дощок, що колись була доріжкою, котра вела до металево-синього моря, яке підкидає на хвилях білі гребені та знову їх топить. Може, тобі й не треба було йти сюди, але ні, таки треба було знайти щось нормальне, якусь подобу тих днів, доки все не пішло шкереберть, — тих днів, які тоді здавалися такими буденними.
— Не забудь мене, — сказав тоді їй Сол, ніби кажучи не тільки про себе, але й про твою матір, і про все забуте узбережжя. Тепер, насправді забутий, Вітбі стоїть на одному кінці, а ти — на іншому, потребуючи простору. Він не впевнений у тобі, і ти про нього теж нічого точно-напевно не знаєш. Вітбі хотів припинити цю місію після відвідин вежі, але ти в жодному разі не хотіла піти геть. Це твій дім, і Вітбі вже не зупиняє тебе, хоча може протестувати, може пхикати й намагатися вивільнитись, хоча він може примусити тебе негайно повернутися за межу.
«І де тепер твій оптимізм?» — так і кортить тобі спитати, але насправді його немає, бо він існує поза твоїм світом.
Дуже давно люди розпалювали один чи два каміни на підлозі в котеджі — там, де раніше була житлова кімната, під навісом однієї зі стін. Залишені плями, які чорніють, промовляють до тебе, що навіть після наступу Нуль-зони тут якийсь час жили люди. Чи не твоя мати розпалювала ці багаття?
Підлогу встеляють дохлі жуки, розчавлені на глянсові смарагдові шматки, оточені зеленаво-блакитним лишайником і товстими лозами дикого винограду, утворюючи хаотичне зелене море. Волові очка та співочі пташки вислизають через чагарник надворі, примощуються на розчахнутій віконниці, яка виступає назовні до берега, а потім знову зникають. Вікно, з якого ти виглядала батька, путівець, що веде до хати надворі, геть заросли шпичастими кущами та бур’янами.
Консерви з їжею, давно поіржавілі, де весь вміст прогнив, а також харчі, вкриті товстим лепом, занурені у бруд, який виступає з кутів, з поточених шашелем дощок, — точніше, того, що лишилося від підлоги. Аномалія потрісканих старовинних тарілок, ледь упізнаваних, складених до мийниці, яка вже відвалилася та перетворилася на суцільну цвіль і лишайники, а шафи для посуду просіли й зогнили.