Ти відчуваєш жаль, якийсь невиразний знак, що не засвічується, якому ти дозволила згаснути. В експедиціях ніколи не розповідали, що тут жили люди, які тут працювали, випивали, грали тут музику. Люди, які мешкали в транспортабельних хатках, у бунгало та маяках. Краще не думати про людей, які тут жили, про те, що тут усе спорожніло… а все ж таки ти хочеш, аби хтось пам’ятав про це, щоб зрозуміти, що втрачено, навіть якщо це така дрібниця.
Вітбі стоїть тут як вторгнений чужинець, доки ти спостерігаєш усе навколо, — він знає, що ти щось приховуєш від нього про цей котедж. Пласка, похмура смуга вуст, обурений погляд — чи це так має бути, а чи Нуль-зона вже почала налаштовувати його проти тебе? Коли ти вирвалася з тієї вежі, тікаючи від того, що так швидко зростало, ти знала, що він досі кричить, кленучи те, що на нього напало. «Там не було жодного звуку. Нічого. Потім… стіна за мною, пробігла крізь мене. А потім це минуло». Але відтоді він більше нічого не сказав, як і ти не ділилася з ним тим, що побачила прямо перед собою, доки не подолала ті кілька останніх сходинок до світла. Може, кожний з вас вважав, що інший йому не повірить. Може, ви просто хочете повернутися до світу.
Тут, у котеджі, немає тіл, але що ти думаєш? Що знайдеш їх, скоцюрблених, захованих тут від катастрофи, яка змінює світ навколо? Це ніколи не було у вдачі твоєї матері. Якби було за що боротися, вона боролася б до кінця. Якби комусь було треба допомогти, вона б допомогла. Якби можна було втекти до схову, вона б це зробила. У твоїх снах і мріях мати поводилася так, як і ти, сподіваючись на порятунок.
Сидячи там, у кімнаті відпочинку «Зоряних стежок», дряпаючи нотатки, ти бачила, як котедж повертається до тебе у твоїх візіях, у найменш очікувані миті, й маяк так само. Так, наче тяжіння затягує тебе до води, і потреба знати правду пересилює страх. Звуки хвиль опівночі, високих валів, чутні тобі з вікна твоєї кімнати у материнському бунгало, і ти могла бачити у місячному промінні низку металево-синіх гребенів, і темну воду, яка брижилася між ними. Іноді ця низка ламалася материнською постаттю, коли мама виходила пізньої ночі на пляж, охоплена думками, якими ніколи не ділилася, — відвертаючи обличчя від тебе. Наче шукала відповіді на питання, яке тепер бентежить тебе.
— Що це за місце? — знову питає Вітбі. — Чому ми тут? — Його голос викрив стрес мовця.
Ти ігноруєш його. Хочеш сказати: «Оце ж тут я виросла», але для нього один шок — це вже забагато, а тобі ще доведеться мати справу з Лоурі, з Південним Округом, коли ти повернешся. Якщо повернешся.
«Ось ця поросла диким виноградом тінь отам — це була моя кімната», — сказала б ти йому, якби змогла. «Мої батьки розлучилися, коли мені було два роки. Тато покинув нас… він був дрібним шахраєм, і мама сама ростила мене, а в батька я хіба що збувала щороку зимові канікули. Доки не залишилася з ним назавжди, тому що не могла більше повернутися додому. А він брехав мені про причину, аж доки я підросла, — мабуть, це було правильно. А мені все життя було цікаво знати, як би я поводилася, коли б повернулася туди, до того місця. Цікавило: що б я відчувала, що б робила? Іноді навіть уявляла, буцімто є якесь давнє повідомлення, котре передбачила моя мама й поклала до металевої скриньки або під камінь. Якийсь знак, бо зараз мені треба повідомлення, знаку».
Але в котеджі немає нічого такого, чого б ти не знала, а за твоєю спиною маяк сміється з тебе, промовляючи: «Я ж тобі казав».
— Не хвилюйся, незабаром підемо додому, — кажеш ти. — Лишився маяк, і тоді ми підемо додому.
Зберегла наостанок найкраще — а чи найгірше? Скільки з дитинства можна зруйнувати або спотворити, перш ніж на ті спогади накладуться якісь інші?
Ти рвучко оминаєш Вітбі — мигцем, тому що не хочеш, аби він бачив тебе засмученою, бо Нуль-зона знову дедалі ближче обступає і затискає тебе.
Кілька вцілілих у котеджі мостин риплять і зітхають, створюючи немилозвучну музику. Птахи затято цвірінькають у чагарях, наввипередки літають, злинаючи до небосхилу. Падатиме дощ, обрій — неначе зморщене чоло, і мовби який таран насувається на узбережжя. Чи могли передбачити, що таке станеться? Чи міг навіть Генрі? Чи було це зримим? Чи воно промайнуло понад ними? Усе, що зринало тоді у твоїй дитячій свідомості, було: твоя мати вмерла; і пішли роки на те, щоб ти навчилася думати про її смерть в інші способи.
Усе, що ти можеш бачити, — це вираз на Соловому обличчі, коли ти востаннє запам’ятала його, бувши дитям, і твій останній довгий погляд на це забуте узбережжя крізь запорошене заднє скло автомобіля, коли ти звернула з брудної запилюженої дороги на асфальтове шосе, і далекі брижі на морі зникли з поля зору.