— Ні, я хочу попрацювати лопатою.
— Та лопата більша за тебе!
— Знайди іншу в повітці.
Так. Усемогутня повітка, в якій є все… окрім того, що треба. Він подивився на освітлену вежу будинку, де Легка Бригада, аякже, виробляв з маяком немислимі речі.
— О’кей, — сказав він, і приніс їй маленьку лопатку, більшу за ту славну лопату, яку Ґлорія випрошувала.
Урвавши його настанови, як користуватися лопатою, дівчинка стала поруч і почала незграбно терти грудочки землі навколо, а Сол обачно відстрибнув чимдалі. Колись йому була вцілила в голову ручка лопати, якою орудував помічник, що стояв надто близько і був переповнений ентузіазмом.
— Чом ти не такий? — спитала вона, як завжди, прямо і наполегливо.
— Я ж сказав тобі, що не змінився. — Трохи грубіше, аніж хотів.
— Але ти змінився, — сказала вона, не звертаючи уваги на його тон.
— Це через ту скалку, — нарешті відповів він, намагаючись знайти простіші слова.
— Від скалок боляче, і від них у тебе ж кров піде.
— Ні, не від цієї, — сказав він, повернувшись до своєї роботи. — Ця — інша. Я нічого не розумію, але у мене в кутиках очей щось ніби сіється.
— Тобі треба піти до лікаря.
— Піду.
— Моя мама лікар.
— Це так. — Її мати була, або мала бути, педіатром. Це не зовсім те ж саме. Навіть якщо надавала неліцензійні поради мешканцям забутого узбережжя.
— Якби я змінилася, то пішла б до неї.
Змінилася. Але змінилась яким чином?
— Ти живеш із нею.
— І що?
— Нащо ти взагалі тут? Прийшла мене допитувати?
— Гадаєш, я не знаю, що таке «допитувати»? Але я так і роблю, — сказала вона та й подалася геть.
Коли Генрі та Сьюзен пішли на цілий день, Сол піднявся нагору, і з башти маяка його зору відкрилися разючий контраст моря й берега, темне бронзове проміння сонячного дня. Звідси променилося світло, крізь бурі та людські катастрофи, заспокоюючи їх у кризових ситуаціях. Світло, яке ллється водоспадом або навіть уривається. Світло, що пульсує і тремтить, пригортає до себе морок, а потім одкидає його.
Він стояв у ліхтарній кімнаті й тоді, коли вперше побачив Генрі, стільки місяців тому. Генрі тягнувся через пісок до маяка, являючи собою хитку постать, своєрідне посміховисько, коли падав навсібіч, згинався і боровся з вітром. Генрі, який коливався від світла, а вітер тріпав на ньому сорочку, завелику йому, таку завелику, що вихопилася зі штанів і лопотіла на плечі, немов вітрило, ніби жадаючи звільнитися. Він дивився тільки на Сьюзен, яка пленталася позаду, і її Сол спочатку навіть не помітив. Куликів навряд чи обходила ця поява; замість нервово затріпотіти, нерівним клином злітаючи геть, вони до останнього колупалися в піску, а потім майнули геть на крилах, рятуючись від цієї незграбної поторочі. Генрі тієї миті був схожий на вайлуватого прохача, прочанина, який прибув до святині.
Вони залишили своє обладнання — металеві коробки з химерними циферблатами та показниками. Майже як загроза. Права скватерів. Ми повернемося! Він не розумів і половини того, на що дивився, навіть упритул. Та він і не хотів — не бажав знати, що тут відноситься до спіритичного сеансу, а що — до науки. Пребіотичні часточки. Примарна енергія. Дзеркальні кімнати. Об’єктив був сам по собі надзвичайним, дивовижним у своїх діях, без спроби знайти ще якесь значення.
У Сола занило коліно, віддаючись болем щокроку, поки він проходив через обладнання Легкої Бригади. Шукаючи щось, чого він, напевне, нізащо не знайде, маячний доглядач міркував над тим, що людина може й розпастися від великого напливу недуг, отож трохи підтримки не завадить. До того ж Чарлі на сім років молодший. Але це просто витісняє думку, яка наразі викликала у нього паніку: щось воно не так, він усе більше почувається чужим у власній шкурі, і, можливо, те щось уже й почалося, уже помітно — у нього в очах. Зараження! Ось думка, яка вклинювалась у миті між пильнуванням і сном, сном і пильнуванням, вторгаючись поміж них.
Було відчуття чогось, що дедалі певніше вгризається йому всередину, і це відчуття збивало його з пантелику та лякало.
На щастя, мати Ґлорії, Труді Дженкінс, погодилася ненадовго прийняти його — десь за годину до сутінків. Вона жила на заході, в затишному бунгало, і Сол поїхав туди своїм пікапом. Він припаркувався на грунтовій доріжці, де росли дуби, магнолії і кілька карликових пальм. За рогом лежала колода, чи не завбільшки з будинок, і відкривався вид на пляж. Якби вона хотіла, то могла б цю кімнату здавати влітку туристам.
Поголоска ходила така, що Труді приїхала на забуте узбережжя після того, як на неї подали до суду у справі наркоторгівлі, понад десять років тому. Але, попри минуле, вона мала легку впевнену руку та ясну голову, тож краще вже поїхати до Труді, аніж пхатися то клініки за п’ятдесят миль звідціля, або до інтерна, який стажувався тут-таки, у селі.