Повернувшись, він зателефонував Чарлі, проте відповіді не було; потім згадав, що Чарлі пристав до нічних ловців восьминогів, кальмарів і камбали — такі пригоди Чарлі були якраз до душі. Тоді він нашвидкуруч скухторив обід, помив посуд, а потім підготував маяк. Уночі не чекали на проходження кораблів, а прогноз погоди обіцяв штиль.
Коли запав присмерк, з’явилися призвістки краси: сутінкове небо вже вкрилося безліччю яскравих зірок. Доки не активував лінзу, він сидів так декілька хвилин, дивлячись на ці зорі, на тло темно-синього неба. У такі миті він відчував, нібито справді живе на краю землі. Начебто був сам, у своєму бажанні опинитися на самоті: коли вирішив так жити, а не тоді, коли світ накинув йому себе. Та все ж таки Сол не міг оминути цю крихітну цятку блимання — воно й досі пульсувало від Острова Провалу, навіть затьмарене, от ніби затулене безліччю осяйних сонць.
Потім з’явився якийсь промінь і знищив це блимання, а Сол відступив, сідаючи на першу сходинку, щоб стежити за тим, як функціонує об’єктив, і кілька хвилин просидів так, а тоді вже й повернувся до інших обов’язків.
Йому заборонялося спати ночами, коли ввімкнене світло на маяку, та якоїсь миті він усвідомив, що заснув і що бачить сни, а прокинутися нездатен, та й чи варто намагатися прокинутись? Тож він і не намагався.
Зірки більше не світили, але літали, стрімливо метушилися по небосхилу, й годі було зосередитися на тій їхній несамовитій шамотні. У нього з’явилося відчуття, ніби щось наблизилося здалеку, і саме це рухає зорі в такий спосіб, тому що тепер вони опинилися надто близько, аби вважати їх просто крихітними світляними цятками.
Він ішов до маяка стежкою, але місяць спливав кров’ю у своєму срібному колі, й Сол знав: на Землі станеться щось страшне, бо місяць умирає, й ось-ось упаде з небес. Океани перетворилися на цвинтарі сміття та всіх забруднень, — усього, що отруює природу. Війни за жалюгідні ресурси знищили цілі країни, перетворивши їх на пустелі смерті й страждання. Мор поширювався в кожному куточку, ім’я пошестям було легіон, і життя почало мутувати в інші форми, стогнучи, нявкаючи та пхинькаючи у брудних руїнах колись величних міст, засліплене ревучими пожежами, в яких здригалися зотлілі кістки дивних, спотворених, покорчених трупів.
Ці тіла валялися на землях, які оточували маяк. Їхні поранені нутрощі зяяли, яскраво-червоні від крові, гучно лунали стогони, несподівані, уривчасті й даремні, бо насильство, яким ці тіла були оточені, досі їх не полишало. Проте Сол, блукаючи поміж них, подумав, що вони й ще десь існують, і що є в цьому якийсь прихований потяг, як ото бистрина, мов приплив місячної ночі, що й змусив їх з’явитися тут, доки темну вежу маяка охоплювала спіраль тіней і полум’я.
З цього пейзажу постав Генрі, стоячи біля дверей маяка, з блаженною усмішкою на вустах, яка ширилася, доки мало не звихнула йому щелепи. З нього вихоплювалися слова, але нечутно. / сказав Бог: «Хай станеться світло». Бог сказав це, Соле, і Він прийшов здалеку, і в Нього немає дому, але мета залишилася. Хіба ти відкидаєш і Його, і Його нове царство? З цими словами з’явився такий сильний сум, що Сол відкинув і їх, і Генрі. Вони промовляли про все те, що він був відкинув раніше.
Усередині маяка Сол знайшов не східці, які вели б нагору, а величезний тунель — приголомшливу спіраль, яка оберталася кільцями долу — все далі й далі вглиб.
За ним місяць остаточно наллявся кров’ю та й повалився на Землю, падаючи в полум’я, таке спекотне й палахке, що Сол спиною відчував цей жар. Мертві й ті, хто конав, здійняли крик — від наближення забуття.
Він захряснув за собою двері, раптово й швидко рухаючись униз, його рука намацувала крижану стіну. Внизу Сол побачив східці, набагато далі, ніж ті, що помітні йому згори: він дивився на них із висоти свого зросту або ж став таким велетнем, як маяк, і звук кожного кроку поставав перед ним цілою історією.
Але поряд із ним лишався Генрі, небажаний супутник, а сходинки наповнювалися водою, яка так стрімко й люто вирувала, і невдовзі майже весь він занурився у воду, а сорочку Генріну підхопив вітер, і вона намокла, а Сол усе ще сходив униз, униз, аж доки голова його опинилася під водою. Не дихаючи і не маючи жодної думки, він розплющив очі, щоб побачити на мурі вогненні зелено-золоті словеса, які начебто вимальовував перед ним невидимий писар.
Він навіть знав, що ці слова завжди належали йому, завжди йшли від нього і безгучно зривалися з його вуст. І те, що він говорив уже вельми довго, і що кожне слово остаточно розплутувало сплети його мозку, все далі й далі, і кожне слово поменшувало тиск у його черепі. Доки те, що лежало внизу, чекало, щоб його розум до кінця очистився. Сліпучо-біле світло, рослина з листям, яке набувало форми кола, скалка, яка не була скалкою…