— А раптом усе це виринуло з острова?
Вона миттєво відрізала:
— А раптом, якщо все це — де завгодно, десь у нас за спиною в мочарах? Цей човен придатний, щоб вийти у море. І час є.
— А ти не вважаєш підозрілим, що цей човен ніби нас очікував?
— Може, нам нарешті за сто років пощастило.
— А як щось вистрибне з води?
— Ми попливемо назад — як стріла.
— Звитяжно, Жар-птахо. Звитяжно.
Але вона якраз боялася, проте чогось іншого.
Доки вони відпливли, почало вже сідати сонце — понад цією величезною береговою лінією, а потім понад занехаяною низкою піщаних балок. Вода вилискувала темним золотом. Небо замерехтіло глибокими рожевими барвами, на краях згусли синювато-сиві сутінки. Над головами пролітали пелікани — доки крячки краяли повітря гострокутними математично правильними рівняннями, а чайки крутилися поблизу, виштовхувані поривами вітру.
Ляскання та бризкання веслами по воді збурювали вихорці золотої води, які хлюпали, щоб опісля одразу щезнути у вирі. Ніс човна був наділений тупим прагматизмом, протиставивши себе світлу, що Жар-птаха сприймала всерйоз, от ніби те, що вони робили, мало якесь раціональне зерно. Мотиви були цілком небезпідставні, а синхронний рух весел заспокоїв її. Вони намірилися веслувати так до острова, щоб опинитися там. Тривога, яку переживала Жар-птаха: от ніби вона може натрапити на біологиню та її чоловіка, здибатися з ними віч-на-віч, — згасла, затьмарилася, а чи, принаймні, тимчасово щезла у цій воді.
Довга, широка смуга зелені, яка була островом на цій віддалі, здавалась уривчастою і розмитою — через кілька дубів і сосон, які видніли на обрії поряд із розбитим шпилем маяка. Затиснутий між мирним непорушним небом і завжди неспокійним морем острів, мерехтливий на другому плані, оточений викривленим ореолом, начебто випромінював тепло. Між ними обабіч ковзали гористі, неоковирні острівці з модриновими деревами, спотвореними у зростанні, скривленими серед цього краєвиду, а обриси цих «форпостів» коливалися біля нерівної сіро-чорної смуги устричних мілин, які разюче мінилися райдужними переливами білини мертвих мушель, роздзьобаних птахами.
Обоє не перемовлялися жодним словом, навіть коли виникала потреба трохи міняти курс на захід, щоб уникнути несподіваних мілин або плюскоту потоку — хвилі котилися через ніс човна, й доводилося прикладати всі сили. Просто чулися ревіння течії, важкий подих Керманича у ритмі налягання на весла, неголосні удари весел об раму, коли Керманич не міг упоратися з рівномірністю веслування. Відчувалися дух його поту й морської води, раптовий приглушений запах, майже присмак, відчуття сумлінної праці. Тягар, який вона відчувала у трицепсах, у передпліччях, коли переводила їх за спину. Приємний біль, який потім з’являвся, даючи їй зрозуміти, що зусилля були таки справжні.
Коли світло пригасло і море втратило свій золотий блиск, нерівна вугляно-чорна тінь човна зіллялася з глибокою синявою хвиль, що обхлюпувала його довкола, забарвившись у густий пурпур неба. Коли спали сутінки, наче з’явилося якесь полегшення в грудях, а веслування Жар-птахи стало впевненішим і потужнішим, аж Керманич поглядав на неї, наморщивши чоло. Вона відчувала його пильний погляд — короткий, оцінювальний, та подеколи відверталася, щоб уникнути цих очей або нейтралізувати цей вираз.
Розбитий маяк виріс, коли світло стало яскравішим на тлі ночі. Навіть зруйнований, розграбований і розтрощений вітрами, ерозією та бурями, — для них усе одно це був маяк, почуття життя, якого вона не могла відкинути. Тут було щось майже шляхетне в цьому — у холоді, в затінку дерев, і те, що це місце існує, сповнило її печаллю та гордістю — несподіваними почуттями. Чи біологиня змогла б відчувати те ж саме, якби опинилася тут? Жар-птаха так не вважала. Біологиня побачила б спочатку все, що оточує маяк.
Слабша темрява між смугами острова й моря огортала уламки причалу, які під невеличким кутом здіймалися над водою, тож права половина була затоплена, а берег обабіч був завалений слідами людського життя — цементними штабелями та скелями. Не було жодного натяку на пляж, доки не відкрився тьмяно-блакитний вишкір уздовж кривизни берега далі, на захід.
З маяка не блимало жодного промінчика — лише хрипкі голоси скупчень птахів: птиці повсідалися вночі на деревах, — змагалися з ревом хвиль, пташині грубі крики якраз доніс до неї вітер. Вище в небі кажани описували траєкторії, — здавалося, за планом п’яного навігатора, — їхні тільця перекреслювали зірки, хаотично, випадково й непередбачувано.