— Ти відчуваєш: хтось стежить за нами? — прошепотіла вона.
— Ні, не відчуваю.
Його голос був хрипкий, от ніби Керманич увесь цей час пробалакав з нею і захрип од вітру та солоного повітря.
— А я відчуваю, що хтось за нами стежить.
— Птахи. Кажани. Дерева. — Але промовив він це надто категорично.
Бо й він не вірив, що це просто птахи, кажани та дерева.
Задихаючись на плюскотливих дошках доку, обоє припнули човна до пірсу, омиваного хвилями, й відступили до скель унизу, спускаючись рипучим помостом. Невідомі птахи на деревах мовчали, але було чутно дрижання інших звуків — кумкання звідусіль, з кожного кінця порослого травою маяка. Десь удалині чулися тверді кроки — якийсь ссавець середнього розміру ступав підліском. Над ними височів блідий, майже яскраво-промінний зубчастий шпиль маяка, обрамлений темним небом, а зорі навколо розташовувалися наче навколо центру Всесвіту.
— Перебудемо ніч на маяку, а потім заправимося вранці. — Тут було тепліше, аніж на морі, хоча все одно холодно.
Вона знала, що це не могло уникнути його уваги — витоптана маленька стежинка крізь високі бур’яни, видна у зоряному світлі. Тільки через постійні рухи перехожих ці бур’яни не заполонили її остаточно.
Керманич кивнув головою (обличчя його було невидиме у темряві, нахилився), підняв палицю та замахав нею. У них не було жодної зброї — вони давно повикидали всі свої несучасні знаряддя, непридатні тут у Нуль-зоні, — зберегли тільки один ліхтарик. Увімкнути зараз цей ліхтарик було б необачно, навіть по-дурному. У неї був ніж, щоб патрати дичину, і вона вийняла його.
Вхід до маяка був на півночі, й стежка вела просто туди. Бракувало справжніх дверей, але натомість звисала масивна дерев’яна барикада, в якій Жар-птаха ледь розпізнала двері від стайні або чогось подібного. Певними зусиллями вони зрушили ці двері та зайшли досередини. Їх зустрів дух розпаду й відсирілого дерева. Але тхнуло свіжіше, ніж вона очікувала.
Вона запалила сірника, побачила суцільні тіні біля стін, а посередині спіраллю звивалися східці, мов гігантський коркотяг, посередині першого поверху, а далі, вище, ці східці вели до величезної діри. Ненадійні — це ще м’яко сказано. У найгіршому випадку все воно завалиться.
Ніби читаючи її думки, Керманич мовив:
— Імовірно, нашу вагу витримають. Їх будували таким чином, що основний тягар навантаження — на опорних стінах. Але тут сирувато.
Вона кивнула головою, аж оце побачивши сталеві стрижні — каркас, який трохи підбадьорив її. Сірник догорів. Вона запалила інший.
Перший поверх був укритий опалим листям і кількома гілляками, а далі — катакомби з менших приміщень, захованих там, углибині. Гола бетонна підлога, покраяна, щоб показати: хтось тут здер паркет.
Сірник догорів. Їй здалося, що вона чує звук.
— Що це було?
— Вітер? — Але тон його був непевний.
Вона запалила ще сірника.
Нічого. Нікого.
— Просто вітер. — В його голосі звучало полегшення. — Тут заснемо чи далі пройдемо, обстежимо кімнати?
— Обстежимо… я не хочу жодних несподіванок.
Сірник згас від подуву вітру, який війнув од сходової клітини.
— Треба б нам довших сірників, — поскаржився Керманич.
Вона запалила іншого сірника й скрикнула. Керманич у неї за спиною здригнувся.
Якась тінь сиділа напівдорозі до східців, націливши на прибулих рушницю. Тінь втілилась у чорношкіру жінку, одягнену в армійську форму — зграбної статури, волосся на голові кучериками.
— Привіт, Керманичу, — сказала жінка, не звертаючись до Жар-птахи.
Жар-птаха впізнала її — це з того першого допиту в Південному Окрузі.
Ґрейс Стівенсон, заступниця директора.
9. ДИРЕКТОРКА
Таємний об’єкт Лоурі на безпросвітно-похмурій частині східного узбережжя, де вкриті жорствою пляжі й жорстка жовта трава, був побудований на основі старої військової бази. Тут Лоурі вправлявся у неврології та методиці психологічної обробки з використанням умовних рефлексів — дехто називав це промиванням мізків. Згори, на зарослому мохом пагорку, він керував, поза межами його командування та влади, дивним світом — виведеними з експлуатації срібними мінами для гаваней, зваленими внизу на галяві; поіржавілими рушницями, залишеними від воєн сімдесят років тому. У Лоурі були точна копія легендарного Нуль-будинку Нуль-зони і точна копія базового табору експедиції, ба навіть яма в землі приблизно означала ту дещицю відомого про «топографічну аномалію». Ти знала про це ще до того, як тебе викликали, і в твоїй уяві цей фальшивий маяк і той фальшивий базовий табір були якимсь поганим, мало не надприродним провісником. Але, сказати щиро, стоячи там з Лоурі, споглядаючи його володіння крізь довгу пластину тонованого скла, ти почуваєшся десь так, ніби дивишся якийсь фільм: купи речей, застиглих та мізерних без анімації та параної Лоурі, без його проектування свого сценарію на них. Ні, це навіть не фільм, усвідомила ти. Це більше схоже зимовий карнавал на узбережжі, коли немає туристичного сезону, коли навіть сам пляж — поема про самотність. Який тоді самотній Лоурі, в оточенні усього цього?