Лоурі досі всміхається.
Він каже:
— Тепер, коли ми випили, може, покінчимо з цією справою к бісу?
Ти відкидаєшся, спираючись, на подушки, тобі це незручно, а ще ти споглядаєш море, маяк, бризки шотландського віскі на підлозі. Ти питаєш себе: можливо, він спеціально замовив такі келихи, що геть легко розбиваються? Лоурі сидить на своєму стільці, нахилившись уперед, як хижак. Ти лишаєшся дуже спокійною. Твоє серце, калатаючи, відбиває ударами якийсь секретний код, якого ти не можеш розшифрувати. Широке обличчя Лоурі над тобою, червоне, розпашіле від алкоголю, товсті плечі різко опушені, черево лежить на колінах, коли він нахиляється вперед, усе ще тримаючи свій трунок. Ти не бачиш тут жодних ознак його співробітників, але знаєш, що система безпеки чатує за дверима.
— Тож ти гадала подивитися ближче, еге ж, Синтіє? Гадала, що використаєш власні коди безпеки, обійдеш своє начальство і швидко на них глянеш. Не могла опиратися, так тобі кортіло одним очком зазирнути, що ж там, за лаштунками.
Це був добрий план; він мав спрацювати. Ти мала стати невидимкою, повертаючись назад. Але в Лоурі шпиги серед прикордонного командування, свої інформанти, і найкраще, що могла зробити Ґрейс, — це конфіскувати матеріали, що вони привезли, й зберегти їх у камері схову Південного Округу, хибно позначивши як здобутки попередньої експедиції. Лоурі таємно тримав тебе на військовій базі, аж доки й перемістив сюди. Вітбі допитали б після виконання завдання, а потім посадили б під домашній арешт.
— Я вже знала, що там.
Гучне форкання — презирства і недовіри.
— Типово для канцелярських щурів, таких собі розумах. Гадають: якщо вони прочитали звіти, якщо бодай за щось відповідають, то вже тримають Бога за бороду. — Сказано без іронії.
Його подих солодкий, занадто солодкий, нібито всередині в нього щось гниє. Очі шастають, ворожі, але так чи інак годі прочитати їхній вираз. З вигляду мов той, хто ще трішки хильне — і буде здатний на що завгодно.
— Отже, ти розгулюєш, фланіруєш і хочеш перебути тут міні-канікули. Розпружитися на пляжі, еге ж? Сяйнула тобі думка — побувати тут, прихопити свого хлопчика-іграшку, Вітбі? Захотіла трохи прогулятися на маяк, на східці?
Мовчання — найкраща відповідь. Центр бачить інтелектуальну, витончену версію Лоурі. Ти бачиш покидьки, від яких нікуди не подітися.
— Тобі нема що мені сказати. Нема? Жодних зауважень? Чи там додаткових пояснень?
— Я все виклала у своєму звіті.
Він наполовину підвівся, але ти — ані руш. Навіть дев’ятирічною дівчинкою на тому забутому узбережжі ти знала кращий спосіб, аніж тікати від ведмедя чи дикого собаки. Ти твердо стоїш, обличчям до них. Можна навіть зарикати. А чи зробила б ти так, коли правила змінилися, коли ця земля стала Нуль-зоною? Ти пітнієш від усіх цих сміховинних світильників.
— Я намагаюся потрапити всередину твоєї голови, не потрапляючи до тебе в голову, якщо ти розумієш, про що це я, — каже Лоурі. — Я намагаюся зрозуміти, як ми потрапили сюди. Намагатися це з’ясувати, чи існує бодай якась чортова причина, з якої я не дозволю Центру тебе розстріляти.
Яйце Центру розкривається, мов рот, щоб віддати наказ тебе негайно всю спалити, або, скоріше за все, розпорошити та випарувати, як туман. Але це означає, що Лоурі — ось основна причина, з якої тебе ще не знищено, і це дає тобі відчуття надії.
— Я не могла далі виряджати інших до експедицій за своїми замовленнями, не пішовши туди сама. — Ти не могла дозволити йому бути єдиним, хто має такий досвід.
— Твої накази? Мої накази, не твої. Ти маєш це затямити. — Він з хрускотом ставить келиха на стіл між вами. Кубик льоду вислизає, ковзає гладенькою підлогою. Ти борешся з бажанням підібрати його, покласти назад до склянки.
— А Вітбі… тобі конче треба було завербувати його до своєї злощасної експедиції?
Ти могла б відкрити правду, що Вітбі сам хотів піти з тобою, але не можеш передбачити, як відреагує Лоурі. Вітбі завжди існував поза Лоурі, грандіозне непорозуміння між трагічно різними життєвими формами.
— Я не хотіла йти сама. Мені треба було резерву, підстраховки.
— Я твій резерв, твоя підстраховка. А вплутати в усе це заступницю директора — теж гарна ідея?