— Яке почуття викликали у тебе журнали на маяку? Чи були якісь враження або думки, коли ти їх побачила? Сподіваюсь, я висловилася не дуже розпливчато.
Не було жодних особливих почуттів, вражень чи думок, відповідаєш ти їй. Це були просто журнали. Бо ти не хочеш їхати туди, не хочеш іще раз переживати кінець мандрівки, — те, що відбулося на маяку.
— І ніщо там не здавалося незвичним чи поза колією?
— Ні. — Ти викладаєш простеньку історію про небезпеку в тунелі.
Потім, притулившись, по-змовницьки, конспіративно, тільки між нами, дівчатками, кажучи:
— Ґлоріє. Синтіє. Чому ти це зробила? Насправді?
Начебто Лоурі немає в кімнаті.
Ти знизуєш плечима, вимучено всміхаючись.
Насамкінець твого звіту Сіверенс усміхається і каже:
— Можливо, ми помістимо це в особовій справі під назвою «нічого не сталося» та й підемо далі. І якщо так, то ось Лоурі, йому дякуй. — Накриває тобі руку долонею, мовби кажучи: «Не забувай, що це я допомогла». Ти також можеш лишити у себе Вітбі, каже вона, якщо Вітбі пройде психологічний тест, який ти особисто допомагала вести у Центрі, приховано, поза обліковим реєстром. Але: «Ти ручаєшся за нього. Ти несеш відповідальність за нього». Начебто ти дитина, яка просить дозволити тримати свійську тваринку.
Новий командувач межею буде призначений з легкої руки Лоурі, й той повідомлятиме і Лоурі, й Сіверенс, і вони визначатимуть процедури, аби, як пояснює Лоурі: «Ти, і Вітбі, або ще якийсь сучий син, досить дурнуватий, аби вчинити ще одну втечу з буцегарні, двічі подумав, перш ніж».
Декілька обмінів порожніми люб’язностями, і Джекі покинула кімнату так само швидко, як туди потрапила, — така коротка зустріч, аж ти замислилася: чого вона була тут? Які у неї справи з Лоурі? Чи вона потрапила до пастки, а чи сам Лоурі? Намагаєшся пригадати точну дату, коли Сіверенс з’явилась у Південному Окрузі. Переходиш до списку її завдань, її обов’язків і де та коли вона бувала. Думаєш, що є тут частина головоломки, якої не бачиш, а тобі треба її побачити.
Лоурі тут, у центрі свого таємного штабу, сидить, споглядаючи море, коли починає падати сніг лапатими щільними пластівцями, укриваючи траву, морські міни, вузькі стежки. Як і гуси та чайки, що ніколи не братимуть до голови планів, Лоурі чи твоїх, шукають прихистку біля фальшивого маяка, обмануті його виглядом, мов експедиції — реальним маяком. Але Сіверенс наразі там, гуляє по скелях, задивляється у воду. Вона на лінії свого телефону, та Лоурі не бачить її — лише своє віддзеркалення, і вона потрапила до тієї пастки, усередині його обрисів.
Лоурі, надимаючись, походжаючи перед дзеркалом, б’є себе кулаком у груди:
— І ось що я ще хочу сказати: наступна експедиція! Вони не підуть до Центру, а прийдуть сюди. Вони тут пройдуть стажування. Ти ж хочеш, аби Нуль-зона відреагувала? Ти ж хочеш щось змінити? Я це зміню. Я в мізки Нуль-зони такі штуки вкручу, в яких жало на хвості. Це поп’є крівці. Нагнемо цього чортового ворога, аби второпав: ми здатні чинити опір. Що ми йдемо на них.
Деякі стежки швидко прочахають; декотрі стежки доводиться довго намацувати, а йти ними — ще довше. Споглядання Сіверенс, яка розгулює між чорними хребтами скель біля маяка, навіть маяка-підробки, здіймає у тебе волосся сторч на голові, підбурює крикнути: «Це моє, не твоє!»
Лоурі досі нависає над тобою, розповідаючи, що станеться і яким чином це станеться. Звісно, він прагне контролювати якомога більше. Звісно, він отримає таку владу.
Але тепер ти знаєш те, про що й раніше здогадувалася: під маскою бушування та блазнювання Лоурі сховане його відчуття, що ваші долі взаємопов’язані. Що він пов’язаний з тобою більше, аніж будь-коли.
За шість місяців ти можеш повернутися до Південного Округу. Ніхто не знатиме, чому ти була так довго відсутня, а Ґрейс не скаже їм, обіцяючи дати їм такого чосу, що «вони не встигнуть про це й подумати».
Доки ти очікуєш удома, тимчасово виведена з гри, у тебе досі в голові тримається картинка: Ґрейс — висока сувора чорношкіра жінка в білому халаті й трикутці, як у генерала, стоїть, тримаючи шаблю, чомусь у веслярському човні, перетинаючи стратегічно важливу річку. Коли настане час скинути капелюха, позбутися човна, віддати владу тобі — як вона це сприйме?
Одна-єдина туманна думка виринає майже щоночі, після відвідин лікаря чи купівлі харчів на обід: «В якому світі я насправді живу?» У тому, де ти можеш розчути крики Вітбі на маяку, зілляті з криками першої експедиції, а чи в тому, де ти ставиш консервовані супи до шафи? Чи можеш ти існувати в обох світах? А чи хочеш ти цього? Коли Ґрейс телефонує поцікавитися, як у тебе минув день, чи слід тобі відповідати: «Як зазвичай», або «Жахливо, наче розтинала трупи, один за одним, без жодної причини»?