— Якого дідька ти нишпорила у мене по кишенях? — Звинувачувальний тон його слів де й дівся, коли Керманич хутко знайшов у себе в куртці ту саму різьблену дерев’яну іграшку, яку змайстрував колись його тато.
Та, до кого він звернувся, проігнорувала його, продираючись крізь останні слова Вітбі, і це відкривання, сильне, але незбагненне, мінилося то усміхом, то набурмошеним виразом.
— Нічого не змінилося від тої нашої останньої зустрічі. Тепер це навіть ще більша дурість, ніж тоді… мабуть. За винятком одного: тоді сам автор був єдиним йолопом. Єдиним. Тепер ми всі йолопи заплішені.
— Заплішені?
Глузливо-лукавий погляд.
— А хіба «заплішені» — не те слово? Нуль-зона «заплішила» нас, от я її й кляну.
Вона й далі читала-перечитувала сторінки, аж головою похитуючи над певними моментами, а Керманич невідривно вдивлявся, відчуваючи власницький інстинкт. Він відчував дедалі сильніший зв’язок із цими сторінками, боячись, що вона просто зіжмакає їх, підгилить ногою і викине у вікно.
— Чи можу я їх забрати?
Змучений подив, щось у її усмішці підказало йому, що його видно наскрізь.
— Ще ні. Не пора. Зготуй сніданок. Потім подай офіційний запит.
Вона знову заглибилась у читання.
Розчарований, він озирнувся довкруж, роздивляючись простір. Вимушена охайність — видалося йому на перший погляд. Вогнепальна зброя охайним рядом вишикувалася попід муром, поряд з її спальним місцем — матрацом, накритим простирадлом, і ковдрою, якою вона щільно закутувалася. Зім’яте кишенькове фото її подруги стояло на виступі стіни, краї розрівняні. Бляшанки з їжею вишикувалися навпроти бічної стінки і протеїнових батончиків. Чашки і пляшки питної води, яку вона набирала з потоку чи свердловини. Ножі. Портативна плитка. Казанки, сковорідки. Тягла цей багаж усю дорогу з Південного Округу? А чи викопала на смітниках обложеного конвою на узбережжі? Скільки всячини вона познаходила тут на острові, він навіть угадати не намагався.
Керманич ладнався підвестись і підібрати бляшанку, коли Ґрейс розсипала сторінки, й вони впали додолу, просто на землю, сиру від дощу.
— Чорт. — Окаряч він посунувся вперед, щоб підібрати їх.
Цівка пістолета Ґрейс тицьнула йому в голову біля вуха.
Він залишився напрочуд непорушний, дивлячись туди, де спала Жар-птаха.
— Ти справжній? — спитала вона деренчливо, ніби її голос сів, постарішав, як посивіло волосся. Чи мав він угадати щось глибше, роздивляючись її чобіт, її зап’ястя?
— Ґрейс, я…
Вона дала йому дзвінкого потиличника й ще глибше вдавила цівку пістолета йому в шкіру, шепочучи:
— Не згадуй мого триклятого імені. Ніколи не згадуй мого імені! Жодних імен. Воно може знати імена.
— Що може знати імена? — ковтаючи слово «Ґрейс».
— Хіба ти ще не дізнався?
Презирливо.
— Поклади пістолета.
— Ні.
— Чи можу я сісти?
— Ні. Чи ти справжній?
— Я не розумію, про що ти, — вимовив він так спокійно, як зумів. Цікаво, чи зможе він поворухнутися достатньо швидко, щоб уникнути лінії вогню, відштовхнути пістолет від своєї скроні, доки зброя не знесе йому мозок?
— Гадаю, розумієш. Підкуплений. Зіпсутий. Зіпсуті товари. Галюцинація. Примара.
— Я такий самий справжній, як і ти, — сказав він. Але в душу закрався потайний страх, якого він не хотів висловлювати. Поряд із думкою про його незнання того, що насправді пережила Ґрейс, відколи він бачив її востаннє. Що він не був упевнений, чи знає її цієї миті. Не більше, ніж самого себе цієї хвилини.
— За чиїм сценарієм ти наймитуєш? Центру чи слова на літеру «Л»?
— Слова на літеру «Л»? — Абсурдні думки. Лжа? Ліхтарня? Лесбіянка? Аж потім здогадався, що вона має на увазі Лоурі. — Ні за чиїм. Я позбувся гіпнотичного навіювання. Звільнився. — Не впевнений, що сам у це вірить.
— Чи проведемо тест?
— Не намагайся. Я справді це мав на увазі… Не намагайся.
— Не буду, — сказала Ґрейс таким тоном, наче він звинувачував її в тяжких злочинах. — Це закидони того самого Л. Але я бачу всі ознаки. Цей зацькований погляд, який у тебе, блідість. Руки скручуються у пазурі. Його автограф, скрізь на тобі прописаний.