Останнім часом вони весь час тут товклися, все замірювали, фотографували, наговорювали якісь висновки на свої пузаті магнітофони, знімали любительські кіносюжетики. Так-то вже їм кортіло вишукати… — але що? Він знав історію тутешнього узбережжя, знав, як відстань і німа тиша побільшують можливості земних речей. Як думки, заглиблюючись у ці простори, в тумани та в безлюдну рису берега, здатні звернути до чогось моторошно-жахливого та й почати створювати бувальщину з нічого.
Сол не заквапився до них, бо мав їх за докучливих зануд, чиї слова й дії можна з часом дедалі краще передбачати. Мандрували ці дослідники парами, тож могли одночасно творити оті свої сеанси. Іноді Сол намагався уявити, які ж у них розмови: сповнені, певне, суперечностей, подібно до тих диспутів, що були точилися в його голові наприкінці його проповідництва. Оця ж сама парочка вже й побувала тут недавно: чоловік і жінка, кожному десь трохи за двадцять, хоча іноді здавалися підлітками — хлопцем і дівчиною, що повтікали з дому, накупивши реактивів у крамниці та прихопивши планшетку для спіритичних сеансів.
Генрі й Сьюзен. Сол був спершу припустив, що ця молода жінка забобонна, але, як з’ясувалося, то вона, з-поміж їх двох, учена (і якої ж то науки?), а от дослідником моторошно-жахливого виявився якраз чоловік. Генрі розмовляв трохи з притиском (чому — того Сол не міг утямити), й це надавало всьому, що той казав, відтінку якоїсь додаткової авторитетності. Був він гладун, чисто виголений, на противагу бородатому Солові, мав тіні під блідо-блакитними очима, а бліде, напрочуд високе чоло затіняв чорний, модно вистрижений чубчик. Генрі начебто не переймався такими світськими речами, як ото зимова погода, бо вічно був убраний у якийсь різновид тонкої блакитної, але защебнутої на всі гудзики, шовкової сорочки з пацьорками внизу. Його начищені до блиску чорні туфлі з замками-блискавками по боках годилися тільки для міських вулиць, аж ніяк не для польових стежок.
А Сьюзен була з виду ніби хіпі — хіпова, як це останнім часом називають люди, але за тих часів, коли Сол дорослів, її б узивали комуністкою чи богемкою. Ця білявка була вбрана у білу селянську сорочку-вишиванку та замшову спідницю, що не лише прикривала їй коліна, а спускалася аж до халявок високих рудаво-коричневих чобітків, які й вивершували її однострій. Кілька отаких, як вона, прибивалися час від часу до його проповідництва: загублені, самозаглиблені, вичікуючи чогось такого, що їх запалило б. Але вже сама та її тендітність так наближала її до Генрі, що видавалася ця дівчина просто його близнючкою, аж ніяк не менше.
Ця парочка ніколи не називала своїх прізвищ, хоча якось-то котресь із них було зронило: «Список сироваток!» — вислів, позбавлений сенсу. Як по правді, то Солові й не бажалося заходити з ними в тісніше знайомство, а як по-чесному, то він, поза їхніми спинами, взивав їх «Легкою Бригадою» — наче «легковаговиками» чи що там.
Коли ж нарешті Сол підійшов до них, то привітався кивком голови й стриманим «Привіт!», а ті повелися так, як частенько чинили, от ніби він був продавець у сільській крамниці, а його маяк — то така собі фірмочка, що надає якісь послуги людям. Коли б не їхні посвідки від зеленого хазяйства, він би просто захряснув двері перед носами цих «близнят».
— Соле! І чом ви не радієте такому гарному дневі? — запитав Генрі.
— А день таки й справді гарний, Соле! — докинула Сьюзен і свої п’ять копійок.
Він спромігся на ще один кивок та кислу посмішку, від чого на парочку напав такий регіт, що вони аж позгиналися перед маячним доглядачем. Ну, а він на те — нуль уваги.
Але вони все щебетали невгавно, поки Сол відмикав двері. Їх завжди поривало на нескінченну балачку, дарма що бачили ж: господар воліє, щоб гості незагайно бралися до свого діла — і край. Цього разу вони завели про якесь «некромантське двійництво» — щось пов’язане зі створенням пітьми в кімнаті дзеркал, наскільки Сол спромігся втямити. Чудернацький якийсь термін, то й навіщо його ще розтлумачувати? Бо ж яке відношення може це мати до маяка чи доглядацького Солового життя?
Ба ні, ці молоді люди не невігласи — вони просто забобонні, та й хто б ганив їх за це, зважаючи, яке жадібне море, як воно зазіхає на стільки життів. Яка кому шкода від амулетика, піддармовішеного до намиста? А чи від кількох слів молитви за когось коханого, щоб йому скрізь було саме добро? Зазіхальники на осягнення сенсу життя, котрі тужаться «аналізувати й споглядати», як висловлювалась Сьюзен, лише збивають людей із шляху істини, зводячи прийдешні трагедії до банальності. Але достоту, як ти давно звик до цих пацюків небесних — чайок, за якусь там часину вже звикаєш і до цього Ескадрону Драгун Летючих. Бувають-бо й такі понуро-похмурі дні, коли ти ловиш себе на тому, що ніби вже й привчився не цуратися їхнього товариства. Чому ви помічаєте скіпочку в оці ближнього, а не добачаєте колоди в оці власному?