— Залишкові явища. Просто залишкові явища.
— Значить, зізнаєшся.
— Я зізнаюся, що не розумію, якого дідька ти вперла мені пістоля до голови! — закричав він. Невже Жар-птаха не чує нічого? Чи удає, що спить? І це все одно, якби вона назвала його брехуном: ось те, що Жар-птаха називала «сяйвом», дивовижне, допитливе. Воно допіру здійнялося, наче суглоб звело, наче судома у лівому стегні, доки він стояв на чотирьох, допитуваний заступницею директора.
Пауза, цівка ще глибше увігналася до його голови; він здригнувся, ухиляючись. Потім тиск зник, як і її тінь. Керманич озирнувся. Ґрейс притулилась обличчям до муру, все ще тримаючи пістолета.
Він сів, поклавши руки на стегна, глибоко вдихнув, видихнув і став розглядати свої варіанти. Це була така польова ситуація, яку його мати називала «без варіантів». Він міг би знайти якийсь спосіб розрядити атмосферу чи кинутися до стіни й схопити рушницю. Не справжній вибір. Не справжній, бо Жар-птаха не бере участі.
Поволі, сторожко, він підібрав долі ті три сторінки звіту Вітбі, вимушений одразу наразитися на небезпеку:
— Це твій звичайний люб’язний прийом?
Її обличчя зараз нагадує безпристрасну маску, яка кидає йому виклик зірвати цю личину.
— Іноді це закінчується тим, що я одразу спускаю гачок. Керманичу, мене не цікавить дурня. Ти й поняття не маєш, через що я пройшла. Що може бути справжнім… і що — несправжнім.
Він нахилився до стіни, притискаючи сторінки Вітбі до грудей. Чи щось там таке в кутику його ока?
— У цьому світі нічого немає, — сказав він, — але є те, що наші почуття нам розповідають, і все, що я можу зробити, — базуватися на цій інформації. — Хоча він більше взагалі не довіряв світу.
— Був момент, коли я могла вистрелити, — ти не встиг би вийти з човна.
— Дякую? — Намагаючись вимовити це якомога дошкульніше, ніби б’ючи в лице.
Короткий кивок, наче всерйоз, і Ґрейс рвучко запхнула пістолет назад у кобуру — з правого боку, чимдалі від нього.
— Я завжди маю стерегтися. — Він відчув, як напружилось її плече, і розчув різке клацання, коли вона защібнула кобуру. Розщібнула її. Защібнула.
— Аякже, — сказав він. — Я бачу, хтось куснув тебе за великий палець ноги. Таке може довести до параної.
Вона проігнорувала ці слова, промовивши:
— Коли ти сюди потрапив?
— П'ять днів тому.
— Скільки часу зайняло перетинання межі?
Невже Ґрейс забула про ті дні тут, на самоті?
— Навряд чи зо два тижні.
— Як ти перейшов?
Він розповів їй, оминаючи будь-які подробиці про те, що в морі були двері. Оминаючи й те, що їх створила Жар-птаха.
Ґрейс обмірковувала це досить довго, з незмінною гіркою усмішкою, яка відмітала будь-які тлумачення. Але він знову захвилювався: вона вийняла ножа для патрання і креслила кола у пилу поруч себе. Це було не просто параноїдальним опитуванням. Були набагато вищі ставки, і він почав аналізувати, щоб з’ясувати: чи Ґрейс просто щось вразило тут на острові, чи вона зазнала шоку, який докорінно змінив мислення, назавжди послабив і викривив судження?
Спитав так м’яко, як тільки зміг:
— Ти не проти, якщо я зараз розбуджу Жар-птаху?
— Я ввечері підлила їй до води снодійного.
— Ти — що? — Відлуння доброго десятка допитів у цьому внутрішньому тероризмі, усі ознаки та риси.
— А ти нині її найліпший друг? Ти їй довіряєш? А чи ти взагалі розумієш, про що я?
Довіряв їй — тобто не вважав за ворога. Довіряв їй — тобто мав за людину. Хотів сказати: «Я довіряю їй, як самому собі», але це не задовольнить Ґрейс. Не цю версію Ґрейс.
— Та що тут скоїлося? — Він почувався зрадженим і засмутився. Зайшов надто далеко, але те старе дійство — розвіювання диму на подвір’ї Південного Округу — перетворилося на попіл.
Ґрейс пронизала тривога, і прихований стрес став помітним, струшуючи її, от ніби вона тільки оце прокидається від якогось жахливого сну.
— До цього можна звикнути, — сказала вона, втупившись у візерунки, що накреслила в поросі. — До цього можна звикнути, знаючи: усе, що ми робили, нічого не важить. Що Центр зрікся нас. Що наша нова директорка зреклася нас.
— Я намагався… — «Я намагався лишитися; ти казала мені йти». Але в її баченні це явно не так. А тепер вони опинилися на самому краю світу, і вона в усьому його звинувачує.
— Спочатку я намагалася звинуватити тебе, доки всього не впорядкувала. Я тебе винуватила. Але що міг ти вдіяти? Нічого. Центр, напевно, запрограмував тебе діяти так, як там хочуть.