Знову наринули ті страшні моменти, зчавили йому пам'ять, врізалися в неї ударами. Вираз обличчя Ґрейс у той крайній момент, коли межа насувалася на Південний Округ, заперечуючи можливість розмов — він узагалі до неї словом не озивався. Не стояв поряд з нею, не клав їй руки на плече. Просто думав своє.
— Ну й обличчя у тебе, Керманичу. Якби ти зараз бачив вираз свого обличчя, — сказала вона, так ніби вони ділилися враженнями про його реакцію на несподівану вечірку. Стіна будівлі перетворюється на плоть. Директорка повернулась у хвилях зеленого світла. Цей тягар. Пальці його лівої руки почали перебирати різьбленого Чоррі в кишені куртки. Він знову розпружив зціпленого кулака, простер руку — хай пальці відпочинуть. Ретельно оглянув білі звивини, облямовані рожевим.
— Що сталося з людьми у науковому відділі?
— Вони вирішили забарикадуватись у льосі. Але це місце дуже швидко змінилося. Я там надовго не зупинялася. — Так недбало сказала про зникнення світу, знаного їм обом. Я там надовго не зупинялася. Одне речення, яке вміщує міріади жахіть. Керманич не сумнівався, що у працівників не було жодного вибору, коли їх раптово відтяв той мур.
А Вітбі? Але, пам’ятаючи останню трансляцію, передану його прихованими камерами, він не хотів нічого знати про слово на літеру «В», або, принаймні, не зараз.
— А як… директорка?
Спокійний довгий погляд, навіть у цьому новому контексті, навіть коли вона дійшла до краю, виснажена, зморена й зголодніла. Ця непереможна здатність узяти на себе відповідальність за що завгодно, і прямувати вперед, незважаючи ні на що.
— Я пустила їй кулю в голову. Як і на попередні замовлення. Коли одного разу визначила, що це порушниця, загарбниця, копія, фальшивка. — Вона не могла продовжувати чи повернутися до своїх думок, подолати те, що відвертало її увагу, або просто намагалася зберегти самовладу. Чого їй коштувало вбити навіть версію людини, якій була так віддана, можна сказати, любила її, Керманич навіть уявити не міг.
За якийсь час він поставив неминуче запитання:
— А потім що?
Знизавши плечима, вона втупилася в підлогу.
— Я зробила те, що мусила зробити. Підібрала те, що могла, узяла з собою тих, хто хотів, і, за наказами, пішла до маяка. Я пішла туди, куди вона сказала. Я зробила все точнісінько, як вона сказала, але ми нічого не досягли. Ми нічого не змінили. Тож вона помилялася, просто помилялася, і не мала жодного плану. Узагалі жодного плану.
Розверсту рану, біль, тягар, який навалився на неї, силу страждання — усе це вона висловила таким спокійним тоном. Він зосередив увагу на підошві її чобота. Розчавлена грудна клітка оксамитового мураха лежить кудись на південь, на п’яту годину.
— Чому ти не повернулася через межу? — спитав він. — Із провини?
— Там немає шляху, щоб повернутися через межу! — закричала вона. — Там більше немає жодних дверей!
Задихатись у морській воді, битися з рибою. Видіння, що він тоне, знов охоплює його всього.
Дверей немає. Жодних.
Тільки те, що лежить на морському дні. Мабуть.
Він роздумував над цим, а Ґрейс далі розповідала про абсурдні, ґротескні та неможливі речі.
З вікон території зруйнованого маяка світ видавався інакшим, і не тому, що туди втрутилася Ґрейс. Тонка стіна туману наповзала з моря, затьмарюючи обрій, і температура різко падала. Їм треба буде вночі розпалити багаття, якщо нічого не зміниться. Розсіяні, примарні крізь туман і покров дерев: приморські руїни будинків, стін, спотворені шматки плоті, які наповзають на інші, розкладені, зогнилі. Паралельно морю бігла дорога, далі — пагорби, укриті густим сосново-дубовим лісом.
На межі не було дверей, які б вели додому.
Ґрейс покінчила з допельґенґером директорки.
Ґрейс відчувала, як межа проходить крізь неї та за її спину.
— Це нагадувало спостереження. Наче я гола. Зіщулюєшся. Зникаєш, одміняєшся на ніщо. — Вона невідступно дивилася з непохитною відданістю на маленьке фото, так ретельно розгладжене, — світлину жінки, яку любила у тому світі.
Вона відступила, за наказом, разом із деякими іншими працівниками Південного Округу, до безпечного сховища і, так чи інак, до маяка, за вказівкою попереднього директора, за наказом, йому самому невідомим, як невідомими лишились і доцільність та обгрунтованість цього наказу. На маяку дехто з солдатів почав змінюватися, і не можна було дати ради таким змінам. Дехто кинувся у тунель, і їх ніколи більше не бачили. Кілька людей казали про величезні тіні, які наповзали з моря. Розкол між фракціями, а також сварка з командувачем на межі ще більше погіршили ситуацію.