Того вечора я розбила табір, розпалила багаття, бо не турбувалася, чи бачить мене хтось. Якщо сяйво існує окремо, і якщо кожна частинка Нуль-зони все одно мене бачить, то що з того? До мене повернулася якась жахлива необачність — і я схвалила її. Маяк давно сховався вдалині, але я зрозуміла, що досі його шукаю, цю величезну кітву, цю величезну пастку. Тут також ріс пурпуровий чортополох, щодо якого я не могла втриматися від думки, ніби він — шпигун Нуль-зони. Навіть якби все тут навколо шпигувало, і за ним шпигували.
З берега повіяв дужий вітер, я пам’ятаю, і було холодно. Тоді я використовувала такі деталі, щоб одвернути од себе сяйво — забобонна, як і будь-хто. Незабаром почувся стогін разом зі знайомим хрускотом, наче щось громіздке продиралося крізь очерети. Я затремтіла, але й голосно засміялася та промовила: «Це просто старий друзяка!» Не такий уже старий і геть не друзяка. Бридка моторошна присутність. Просто звірюка. Цієї безтурботної миті, або, може, саме цієї, я відчула глибоку прихильність і спорідненість із тією тварюкою. Я вийшла назустріч, а моє сяйво бурмотіло мені всю дорогу похмурі, грубі, майже дратівливі й нетерпимі речі. Монстр? Так, але після того монстра, яким був Збирач, я обійняла це просте джерело таємниці.
2. СТОГНУЧА ІСТОТА
Звільню вас від пошуків цієї істоти, від якої я колись дременула; це були абсурдні спроби відрізнити очерет, який коливався від вітру, від того очерету, який здригався від деякої більш визначеної сили, коли я продиралася крізь багно, ґлей і мочар, не зламавши собі при цьому кісточки та не застрягнувши у драговині.
Урешті-решт я опинилася на якомусь розчищеному місці, острівці з бруду, вкритому прілим листям і відгородженому звідусіль очеретами. В його далекому кінці щось бліде, подібне до гусені та моторошне, здригалося та стогнало, а його кінцівки молотили по очеретяних тростинах з іншою швидкістю — та, яку я спостерігала раніше, була цій істоті недоступна. Досить скоро я збагнула, що це створіння спить.
Голова була маленька порівняно з тулубом, але відвернулась обличчям від мене, тож усе, що я побачила, було грубою зморшкуватою шиєю, умонтованою в череп. У мене ще був шанс піти. У мене були всі підстави піти. Я відчула тремтіння, а рішучість, яка примусила мене звернути з головної стежки, випарувалася. Але щось у цьому забутті примусило мене лишитися.
Я просунулася вперед, тримаючи рушницю, наставлену на звіра. Ці близькі стогони були оглушливі, дивне горлове калатання, подзвін живого кафедрального собору. Не було жодної змоги наблизитися таємно — земля була всипана висушеним очеретом, брудом і травою, що лускотіла у мене під чобітьми, — але ця істота таки спала. Я спрямувала ліхтарик на її тушу. Цей організм мав щільність і форму як у гігантської свині або річного бичка, але в суміші зі слимаком; бліда шкіра була покрита коростявими плямами ясно-зеленого моху. Руки й ноги нагадували свинячі кінцівки, проте з трьома товстими пальцями. Посередині розмістилося те, що, на мою думку, було шлунком, теліпалися ще два доважки, які нагадували м’ясисті псевдопудії. Ця істота користувалася ними, щоб допомагати своїй хиткій ході, нести основний тягар тіла, але вони часто патетично рухалися та били землю, ніби не повністю контрольовані хазяїном.
Я освітила ліхтариком голову цієї істоти, цей маленький рожевий овал, який тримався на затовстій шиї. Коли злиняла маска, яку я виявила під час нашого попереднього зіткнення, вона мала обличчя психолога з експедиції мого чоловіка. І це обличчя у стані дрімоти являло собою маску, на якій застиг вираз абсолютно непримиренної муки, рот був розтулений у вічній формі літери «О», стогоном висловлюючи свою гризоту, коли кінцівки цього створіння длубали землю, от ніби воно поранене й тому припиняє просуватися колами. На очах була біла плівка, що підказала мені: ця істота сліпа.
Я мала щось відчувати. Я мала б відчути зворушення чи огиду від цього зіткнення. Але після мого спуску до вежі, після знищення Збирачем, я нічого не відчувала. Узагалі жодної емоції, навіть простої, буденної жалості, незважаючи на разючу виразність цієї травми, якоїсь агонії, що була понад моє розуміння.
Ця звірюка могла бути урікливим дельфіном, диким кабаном, який поводився так, ніби йому дісталося нове тіло. А може, це було частиною спеціальної схеми, і я просто не могла бачити її деталей? Та це виглядало як помилка, як осічка Нуль-зони, що назагал асимілювалася так гарно і без проблем. Це змусило мене замислитися: чи не є моє сяйво теж провісником певної зміни форми, як отут? Щоб зникнути в узбережній смузі, у безіменній широчіні пляжу, чи вітру, чи боліт — мене насправді не обходило, та й, мабуть, ніколи не обходило. Але те, що тут робилося, — це сліпий, невблаганний пошук. Що, коли я обманювала себе думкою, що сяйво, коли я дозволю йому себе заполонити, буде безболісним, навіть красивим процесом? Нічого красивого не було в Стогнучій Істоті, нічого, що не здавалося б жахливим, примарним насильством.