— Генрі надумав, що цей маяк може виступити в ролі такої кімнати, незгірш! — виголосила Сьюзен, от ніби її колега зробив якесь велике, приголомшливе відкриття. Її запал вражав його як щось серйозне й щире, але, до того ж, іще й фривольно-любительське. Іноді ці двоє нагадували йому тих мандрівних проповідників, що напинали свої намети край маленьких містечок і випліскували на людей полум’яність своїх переконань — але не набагато більше ще чогось. Коли вони вперше припхалися до нього на маяк, Сол ніби почув від Генрі заяву, начебто вони вивчають заломлення світла у в’язницях.
— А ви чували про такі теорії? — запитала його Сьюзен, коли вони утрьох рушили нагору. За скромні прикраси їй правили почеплена на шию камера й валізка у правиці. Генрі відмовчувався, аби не подумали, ніби він засапався. Він боровся з важкеньким обладнанням, напханим у його ящик, де вмістилися численні мікрофони, навушники, уловлювачі ультрафіолету, восьмиміліметрові плівки, та кілька пристроїв із циферблатами й ручками, та ще всякі там індикатори.
— Ні, — відказав Сол, аби лиш заперечити, адже Сьюзен часто ставилася до нього як до некультурної людини, хибно сприймаючи його різкість за невігластво, невибагливість до одягу — за простоту селюка. А ще ж було й таке, що чим менше говорив він, тим вільніше цей молодняк пурхав довкола нього. Десь так само за часів його проповідництва коливалася й справа між щедрістю та скупістю потенційних давців пожертв. А тут, як на те, він і не тямив, про що, власне, вона мовить, як і тоді був не втямив, що мав на увазі Генрі, коли сказав, що вони вивчають конкретний «дерн» чи то «дерен» оцього району, дарма що хлопець навіть по літерах проказав те слово: т-е-р-й-н.
— Добіотичні часточки, — веселим тоном, хоч і не без астматичного присвисту, зволив пояснити Генрі. — Почварно-поторочна енергія духів!
Коли ж Сьюзен взялася підкріпити цю інформацію трохи задовгою лекцією про дзеркала та про сутності, що можуть із дзеркал визирати, та як можна глянути на щось краєчком ока й довідатися більше про його істинну природу, ніж коли подивишся прямо в лоб, Сол чомусь подумав, а чи не коханці вони, Генрі з Сюзанною. Оте її раптове бажання стати «сеансовою» частиною бригади могло мати досить прозаїчне підґрунтя. Це могло пояснити і їхній істеричний регіт отам, унизу. Хай то й неплідна думка, але особисто йому бажалося збути вечір у затишному товаристві Чарлі.
— До зустрічі нагорі! — мовив зрештою, коли йому урвався терпець, і пострибав цапком, долаючи по дві сходинки за раз. Хвилина — і вже й не видно тих двох докук. Хай плуганять собі помаленьку… Йому кортіло чимдовше порозкошувати нагорі самотою, без них. Як виповниться йому п’ятдесят, уряд пошле його на пенсію, обов’язково-примусово, але він сподівався і на той час зберегти добру нинішню свою форму. Попри напади гострого болю в суглобах.
Опинившись нагорі й лиш ледь-ледь засапавшись, Сол ощасливився, заставши ліхтарню в тому самому вигляді, в якому був її лишив: усе гаразд, лінзовий чохол висить над маяком, аби ніщо лінзи не подряпало й сонце не позбавило її кольору. Йому тільки й лишалося, що повідсувати запони над парапетом і впустити світло дня досередини. Лише на кілька годин віддавав він це приміщення Генрі.
Якось-то, саме з цієї вигідної для спостережень позиції, він був розгледів щось величезне, що хлюпотіло собі у водах ген за мілинами-банками, таку собі мовби тінь — тінище! — якусь сірість, але настільки густо-сіру, що вимальовувалися навіть обриси чогось товстелезного й гладенького на тлі водної синяви. Навіть подивившись у бінокль, Сол не спромігся визначити, що то було за створіння або чим воно могло обернутися, якби він повитріщався на нього досить довго. То так і не переконався зрештою, чи не розсипалося воно тисячею істот, виявившись зграєю якоїсь риби, а чи, можливо, змінилася різкість світла — і воно щезло як омана зору, звичайна оптична ілюзія. Коли порівнювати з тим, що було п’ять років тому, то тепер він таки дійшов душевної рівноваги там, де мав доти напруженість між тим, що він міг, а чого не міг знати навіть про тутешній, земний світ. Нині йому не потрібні були більші тайни за ті моменти, коли світ видавався десь таким дивовижним, яким бував у його колишніх проповідях. Оце й маєш добру бувальщину, якраз підхожу, щоб розповісти там, у сільському барі, бо ж саме таких бувальщин і сподіваються від маячних доглядачів — якщо взагалі чогось від них сподіваються.