Сутеніло, майже вечоріло, й у цій тиші та згущенні тіней Ґрейс узяла на себе ініціативу, сказавши:
— Ми астронавти. Усі учасники експедиції були астронавтами.
Це мало бути певним заспокоюванням, своєрідною кітвою, кинутою їм, але обличчя Керманича рішуче застигло маскою, яка промовляла: він не бажає мати з цим справу, він хоче загорнутися, з носом, у щось затишне. Він стиснув у лівиці пожовклі сторінки листа біолога, доки Ґрейс тримала на колінах журнал, вирятований з маяка. Це зацікавило Жар-птаху, яка захотіла прочитати цей документ, щоб остаточно заповнити прогалини, бо деякі прогалини все ж таки лишалися. Біле світло на дні вежі. Постання доглядача маяка всередині Збирача. Це були речі, в які вона не вірила, не побачивши їх на власні очі. Але для Керманича, як вона знала, це просто реєстр нових доказів, нової надії — інформація, яка може гарантувати рішення, миттєвий спосіб усе виправити. Наче ретельності й міркувань Ґрейс було не досить.
— Ми не на Землі, — сказала Жар-птаха. — Ми не можемо бути на Землі. Ні, не в такому викривленому часі. Ні, не з тими речами, що бачила біологиня. — Ні, бо вони хотіли удати, ніби є правила, хай навіть ці правила приховані, недоступні, незрозумілі. Але чи так це? Чи просто час став нераціональним, непослідовним?
Знову це небажання, і холодок, відстань, яку вона створювала між собою та ними, доки Ґрейс не висловилася рішуче:
— Це був мій висновок, одна з теорій, які висунув науковий відділ.
— Якась чирва, — сказав Керманич. Межа того, як далеко він міг зайти; щось нічого більш не вибухало з нього сяйвом.
Безвірний погляд Ґрейс.
— Ти гадаєш, що в Нуль-зоні теж будують космічні кораблі? Ти гадаєш, Нуль-зона перетинає міжзоряний простір? Чирва? Подумай про щось витонченіше, щось прийнятніше там, у тому, що ми вважаємо реальністю.
Прямі, різкі слова, без жодного трепету, який мав би їх оживити. Тому що у неї були додаткові можливості протягом цих трьох років? Тому що вона, Ґрейс, думала про тих, кого любила, кого залишила вдома?
Керманич промовив так повільно, начебто з гіпнозу:
— Усе в Нуль-зоні, як ми й припускали, дуже швидко руйнується і деградує… здебільшого вона просто старіє.
Дещо справді було дуже старе — руїни сіл та осілі верстви тих самих журналів, під опускними дверми маяка. Ще більше часу сплинуло в Нуль-зоні, відколи перша експедиція перетнула межу. Люди могли жити у Нуль-зоні набагато, набагато довше, відколи перетнули межу, — довше, ніж будь-хто гадав.
— Як це — раніше не було відомо? — сказав Керманич. — Як це — раніше не було зрозуміло? — Нібито якась стихійна сила повторів могла відновити негайне правосуддя супроти тих, хто перешкоджав доступу до істини. Натомість ці повтори лише підкреслювали їхнє невігластво.
— Ліві дані, — сказала Ґрейс. — Пошкоджені зразки. Неповна інформація.
— Я не знаю, як…
— Вона мала на увазі, — мовила Жар-птаха, — що стільки експедицій повернулося дезорієнтованими, постраждалими або взагалі не повернулися, що у наукового відділу не було надійних зразків. — Вона мала на увазі, що розтягнення часу має бути строгішим і визначенішим, коли територія Нуль-зони зміщується або змінюється, а то вона так і залишиться майже невимірюваною.
— Вона має рацію, — сказала Ґрейс. — У нас ніколи не було тих, кому довелося довго прожити в Нуль-зоні або хоча б усе чітко побачити й встигнути записати свої спостереження. — Конфліктуючі дані, конфліктуючі цілі. Супротивник, якого не так легко взяти.
— Та чи можемо ми довіряти біологині? — спитав Керманич. Чому копії біологині мають викликати підозру? Тому що вона не була збудована для цього, а Жар-птаха — була.
— Чи ти віриш мені? — спитала Ґрейс. — Я теж ночами бачила дивні зірки. Я бачила розриви у небі. Я прожила тут три роки.
— Тоді скажи мені… як можуть світити сонце, зірки, місяць? Якщо ми не на Землі?
— Це не критичне питання, — сказала Жар-птаха. — Не для тих організмів, які майстерно камуфлюються.
— Тоді що це? — спитав, схопившись на ноги, Керманич, намагаючись усвідомити цю грандіозну ідею, і Жар-птаха відчула, що їй боляче це спостерігати.
— Критичне питання — сказала Ґрейс, — це яка мета ось цього організму чи ось цих організмів. І як нам вижити.
— Ми знаємо його мету, — мовив Керманич. — Яка мусить нас убити, перетворити, щоб позбутися таких, як ми. Хіба не про це ми намагаємось уникати думок? Що директорка, ти, — він указав на Ґрейс, — і Чіні, й усі інші — ховаєте від нас? Думку, що він просто хоче всіх нас повбивати.