— Гадаєш, ми не бесідували про це тисячу разів? — мовила Ґрейс. — Гадаєш, ми не обдумували, не ходили навколо то так, то сяк, намагаючись виплутатися з нашого замкненого кола?
— Люди створюють закономірності, патерни увесь час, самі цього не усвідомлюючи, — сказала Жар-птаха. — В організму може бути мета, але він так само може й створювати патерни, які мають мало спільного з цією метою.
— То що, чорт забирай? — зірвався Керманич, рикнувши, наче звір у пастці. — То що, хай вам біс?
Жар-птаха обмінялася швидкими поглядами з Ґрейс, яка відвернулася. Керманич не був готовий отримати це знання. Воно пожирало його ззовні. Можливо, його відволіче щось особливе.
— Там багато енергії, яка генерується і викидається, — сказала вона. — Якщо межа — своєрідна мембрана, то це може стати випадком викидання цієї енергії до іншого місця — подумай про те, яким чином ці речі зникають, коли стикаються з межею.
— Але ж вони не зникають, правда ж? — спитала Ґрейс. — Я так не думаю. Гадаю, їх кудись посилають.
— Куди? — спитав Керманич.
Жар-птаха знизала плечима, згадуючи про подорож до Нуль-зони, і про спустошення та винищення, які бачила. Розгромлені міста. Чи це реальне? Щось, що дало їм ключа? Або просто омана?
Мембрани й виміри. Безмежні обсяги простору. Безмежні кількості енергії. Невимушена маніпуляція з молекулами. Постійні намагання перетворити людину на нелюдину. Здатність перемістити цілу біосферу в інше місце. Тепер, якби зовнішній світ навіть існував, він усе одно надсилав би радіосигнали до космосу та контролював би їх, щоб знайти інше розумне життя у Всесвіті. Але Жар-птаха не вважала, що ці послання хтось отримував. Люди зв’язані іншим чином, власним уявленням про свідомість. Що, як та інфекція була посланням, сяйвом — своєрідною симфонією? Захистом? Однобічним спілкуванням? Якщо це так, то, певне, те послання ніколи не дійде, послання заховане у самій трансформації. Доведеться досягати банальних відповідей через брак уяви, бо люди не здатні навіть уявити, що відбувається у голові баклана, пугача, кита чи там джмеля.
Чи хотіла вона прийняти як належне цю ваду, і чи мала вибір?
З вікна було видно споруди, від яких самі лише фасади лишилися: зім’яті та потрощені будинки з обваленими дахами, в яких проріс дикий виноград, а також облуплена побілка збоку, що дедалі тьмяніла, нездатна опиратися зелені. А посеред цього навмисне створеного тераріуму — ряд маленьких хрестиків, устромлених у землю, ще свіжу, — значить, ці тіла поховала Ґрейс. Може, вона збрехала, і за нею сюди на острів прибули ще інші, щоб зустріти таку долю — жереб, якого Ґрейс уникла? Жар-птаха чула майже всю розмову між Керманичем і Ґрейс, була готова втрутитися, якби Ґрейс не прибрала пістолета від голови Керманича. Ніхто не міг би одурманити її наркотиком, якби тіло саме не захотіло цього. Не так вона була збудована. Анітрохи.
Але краєвид їй не подобався, вона відчувала якийсь інстинктивний дискомфорт, дивлячись на розбиту дорогу, «подряпини» на лісистих пагорбах, геть не подібні до звичайних вирубок у післяобідньому сонці, а більше схожі на сліди якогось насильства. Вікно відкривалося на море — спокійне море, а далі материк, який здавався нормальним та, можливо, навіть звичайним. Проте ця відстань вуалювала хаос, який виявляв конвой.
Позад неї розмовляли Ґрейс і Керманич, але Жар-птаха абстрагувалася. Це була дискусія, що йшла все по колу, сильце, яке Керманич створив, аби спіймати самого себе, аби накопати траншей, ровів, які допомогли б йому втриматися. Яким чином це можливо, яким чином це можливо… і чому — агонізуючи над тим, що він знав, або йому здавалося, ніби він знає, і чого ніколи, ніколи не знатиме.
Вона знала, до чого це все призведе, до чого це завжди призводить людей — до рішення про те, що робити. Що ми робитимемо? Куди нам звідси рухатися? Як нам звідси рухатися вперед? Яка тепер наша місія? От ніби мета здатна все вирішити, визначити обриси того, чого бракує, і виявити, самим лише називанням цього, відродити його до життя.
Навіть біологиня впоралася б із цим, створивши схему з того, що могло бути випадковим, навмання корелюючи поведінку — ексцентричну поведінку пугача — зі своїм утраченим чоловіком. Коли це могло бути доказом або наслідками зовсім іншого ритуалу — і, відтак, її звіт про пугача більш не є ні метою, ні завданням, а чимсь не більшим за її твердження про НСБ. Ти можеш завжди знати все або дещо, й ніколи не збагнути, чому.