— Чом ти не спиш, Соле? — спитав Генрі, не зрушивши з місця. — Чом би тобі не повернутися до ліжка й не дати нам скінчити? Ми тут довго не пробудемо.
Скінчити — що? Це ритуальне приниження Генрі? Його зазвичай бездоганно зачесане волосся тепер розтріпалося, ліве око судомно посіпувалося. Тут точно щось відбулося, доки Сол не ввірвався. Ця поблажливість гостро вразила Сола, й він знову здивувався украй і розлютився.
— Якого дідька я піду? Це ви вдерлися. Ви вломилися. Ви вимкнули світло. А хто це така? — Ким була ця жінка зі Сьюзен і Генрі? Здавалося, вона навіть не належала до одного з ними Всесвіту. Він був більш ніж певен, що опуклість у неї під пальтом була рушницею.
Але він так і не отримав відповіді.
— У нас є ключ, Соле, — мовив Генрі примирливим тоном, ніби намагаючись заспокоїти Сола. — У нас є дозвіл, Соле. — Голова трохи обернулася вбік. Випробовуючи. Глузливо. Цим самим кажучи Солові, що той чинив нерозважливо — урвавши якісь важливі дослідження Генрі.
— Ні, ви ввірвалися, — сказав Сол, ідучи найлегшим шляхом, знічений нездатністю Генрі прийняти цю очевидність, збентежений тим, як його розглядає ця дивовижна незнайомка, — з холоднокровністю стрільця. — Ви вимкнули світло, Христом-Богом клянуся! А в дозволі вашому нічого не сказано, аби ви прослизали до маяка поночі, доки я сплю. Чи приводили… гостей…
Генрі проігнорував увесь цей монолог, підвівся та, мигцем глянувши на незнайомку і Сьюзен, підійшов ближче, аніж хотілося Солу. Якби Сол одступив бодай на два кроки, то покотився б зі східців.
— Повертайся спати. — У цьому шепоті звучала невідкладність, ніби Генрі благав його, ніби не хотів, аби та жінка чи Сьюзен прочитали цей неспокій у нього на обличчі.
— Знаєш, Соле, — промовила Сьюзен, — у тебе справді не дуже здоровий вигляд. Ти заслаб, і тобі треба відпочити. Ти захворів, ти хочеш покласти ту таку тяжку сокиру. Вона здається такою тяжкою, і її так важко тримати, і ти так хочеш покласти цю сокиру, глибоко вдихнути й розслабитися, і повернутися спиною, і піти спати, піти спати…
Відчуття млявості, сонливості почало плести тенета довкруж Сола. Він запанікував, ступив крок назад, замахнувся сокирою над головою і, коли Генрі витягнув руки, захищаючи себе, жбурнув сокиру, яка увігналася лезом у долівку. Цей удар аж струсонув йому руки, аж зап’ястя затремтіли.
— Забирайтеся геть! Зараз. Ви всі! Геть з маяка! Геть з моєї голови! У мороці, який є мушлею золотою, розчахнеться, відкриваючи одкровення про згубну ніжність землі.
Знову запала довга павза, а незнайомка немовби стала ще вищою та все більше випростувалася, і ще серйозніше дивилася на нього, наче тепер він заполонив усю її увагу. Від її холодності, від її непорушного спокою у Сола мороз поза плечима пройшов.
— Ми вивчаємо дещо унікальне, Соле, — нарешті озвався Генрі. — Тому, можливо, ти пробачиш нам наше прагнення, нашу потребу в тому, що нам треба досягти висот…
— Просто забирайтеся звідціля до дідька, — сказав Сол і висмикнув сокиру, хоча це коштувало йому чималих зусиль. Він підняв сокиру високо за ручку над головою, бо в такому тісному оточенні марно було б поводитись інакше. Наразі він відчував такий жах, що вони не вшиються звідси, що він не зможе їх примусити забратися звідціля до дідька. Доки у нього в голові палає тисяча маяків…
Але Генрі лише стенув плечима, кажучи:
— Справа хазяйська.
Непохитний, хоча відчував слабкість, Сол порушив тишу, залишену ними як пастку:
— Ви тут покінчили. Напущу поліцію, якщо ще раз вас тут зобачу. — Цікаво, що ці слова, які зірвалися в нього з уст, означали саме те, що означали, але він одразу замислився, чи сам вважає їх за правду.
— Але ж буде такий чудовий ранок, — сказала Сьюзен, і ці слова наче ножем його вразили, своїм сарказмом.
Генрі майже втиснувся у стіну, коли Сол пройшов повз нього, начебто той був зроблений з найтендітнішого кришталю. Незнайомка обдарувала його загадковою посмішкою, ще не почавши спускатися гвинтовими сходами, — дуже зубатою посмішкою.
Потім вони зникли, спускаючись східцями.
Допевнившись, що вони не повернуться, Сол нахилився увімкнути об’єктив. Потрібен якийсь час, щоб той нагрівся, і тоді доведеться здійснити цілу низку контрольних випробувань, щоб гарантувати, що Генрі з його поплічницями не змінили напрямку головних світлових поверхонь у прожекторі. За цей час, досі тримаючи сокиру, він вирішив спуститися вниз, щоб переконатися, чи ця дивна трійця непроханих гостей не затрималася десь дорогою.