Дійшовши до останньої сходинки, він не виявив жодних ознак їхньої присутності. Відчинивши парадні двері, він очікував, що вони пройдуть до маяка чи сядуть у машину. Але навіть коли він увімкнув світло над газоном, не виявив ні їх, ні транспорту. Але ж часу минуло так мало. Хіба вони пробігли частину свого шляху та зникли у похмурій мряці пляжу? Або розсіялись у гущавині модрин, заховалися там, у мочарах, і одмінилися на такі ж тіні, як там?
Потім він почув слабеньке чахкання моторного човна на хвилях. Човна, який точно працює без вогнів. Тепер єдиним світлом, окрім проміння від місяця й зірок, була червона мерехтлива цятка, що досі пульсувала на острові.
Але коли він повернувся до парадних дверей, на нього там чекала якась тінь.
Генрі.
— Не хвилюйся, це лише я, — сказав Генрі. — Інші двоє пішли.
Сол зітхнув, спершись на сокиру.
— Чом би вам просто не забратися звідціля, Генрі? Чом би вам просто не перестати висіти у мене на шиї? — Але він відчув полегшення, що тут немає Сьюзен і та незнайомка не маячить десь за спиною.
— Висіти на шиї? Та я ж просто подарунок, Соле. Бо я розумію. Я знаю, що відбувається.
— Я вже казав тобі: не розумію, про що ти.
— Соле, це я пробив дірку в лінзі, а Сьюзен поряд не було. Це тільки я.
Сол ледь не розреготався.
— і тому я маю вас слухати? Тому, що ти понівечив мій маяк?
— Я зробив це, бо знав: там має бути ще дещо. Бо там було ще одне місце, але його жодний пристрій з мого обладнання не зареєстрував… нічого.
— То й що? — Чи не означає це, що ця спроба знайти дивні речі ненадійними інструментами — гра, приречена на програш?
— Соле, чому тоді ти маєш вигляд такого одержимого привидами, якщо це місце теж не одержиме? Ти знаєш, я теж знаю. Навіть якщо ніхто інший не вірить.
— Генрі… — Чи має він удатися до пояснень, що віра у Бога не означає автоматично віри в духів?
— Тобі не треба нічого казати. Але я знаю правду — і я її вистежу. Я її знайду.
Таке нетерпляче бажання Генрі, його віра, з якою він теревенив, шокували Сола. Було схоже на те, що Генрі скинув личину, оголив свою душу, і під цією оболонкою Сол виявив одну з найпаршивіших овець свого стада, найнебезпечнішого парафіянина, відколи він проповідував на півночі. Обранців, яких аж ніяк не відрадити, це той бік «спіритичних сеансів» їхньої маленької бригади. Послідовника Сол не хотів.
— Я так і не розумію, про що це ти. — Він остерігався, тому що не хотів бути втягнутим у це, тому що так зле почувався. Тому що ті кілька химерних снів рябої кобили нічого нового не додавали до балачок Генрі, хоча той гадав інакше.
Генрі не звернув на нього уваги, мовлячи:
— Сьюзен вважає каталізатором те, що вони принесли з собою. Але це не так, навіть якщо я не зможу сказати тобі, яка комбінація кроків чи процесів вивела нас до цього пункту. Та все ж таки це сталося. Після того, як ми змарнували стільки часу на пошуки у стількох місцях і виявили так мало, аби показати.
Всупереч тверезому глузду, оскільки в його очах Генрі дедалі більше й більше здавався жертвою, Сол сказав:
— Вам треба допомоги? То розкажіть, що відбувається, і, певне, я зможу вам помогти. Скажи мені, хто та жінка.
— Забудь, що ти бачив її. Соле. Більше ти її не побачиш. Вона не дбає ані про надприродний світ, ані про те, щоб дізнатися правду — це так.
І тоді Генрі всміхнувся та й пішов геть, а куди саме, Сол не мав найменшого поняття.
13. КЕРМАНИЧ
Половина муру вибухнула, і тисяча очей уп’ялася в Керманича, який простягся під навалою пилу й сміття. Голова у нього просто розпухала й розколювалася, бік і ліву ногу шпигонуло болем, але він примушував себе лежати. «Просто удає мерця, щоб дожити до кінця». Фраза з книги про монстрів, яку батько читав йому, коли Керманич був іще малям. Давно забуті рядки виринули з пам’яті, наче спалах у небо. Це звучало у нього в мозку, аж калатало. «Просто удає мерця, щоб дожити до кінця». Цегляний пил уже осідав, але ці очі досі жахали й чавили його. Навіть у хрускоті скла — виринув звук — був жах, це звучало біля його вуха, а потім тягар змістився йому до ніг. Він боровся з імпульсивним бажанням розплющити очі, бо ж удавав мерця, щоб дожити до кінця. Десь праворуч він випустив ножа, і різьблена дерев’яна фігурка батькової роботи випорснула з кишені. Навіть простягшись долі, він намагався намацати свій талісман — тремтливою рукою, рефлексивно. Він тремтів, здригався, вібрації істоти, яка рухалася до нього, відлунювали у нього в тілі болем, тріщинами в колотих його кістках… сяйво, яке намагалося втекти, його частка, самотня, що прагнула вирватися на волю. Просто удавай мерця. Щоб дожити до кінця.