Він також дивувався й прагнув знати, бо його вразило вторгнення біологині… чи було якесь свідчення того, що він колись сидів на задньому сидінні машини свого дідуся… чи знайдете ви десь у Центрі чорно-білі світлини, зняті з далекого кінця вулиці, крізь вітрове скло автомобіля або фургона. Інвестиції. Позбавлення прав. Початок усього цього. Йому снилися скелі, та левіафани, та падіння у море. А що сталося б, якби ці левіафани були там, знову ж таки, у Центрі? Туманні форми — лише обриси споминів, яких він не міг цілком пригадати, заховані тими, яких не треба пригадувати, бо їх ніколи не було. Стрибай, промовив голос, і він стрибнув. Два змарновані дні у Центрі, доки він дістався Південного Округу, і тільки слово його матері про те, що він параноїк… Але це було таким тягарем, таким виснаженням для аналізу, — нібито і Південний Округ, і Нуль-зона заразом допитували його.
Привіт, Джоне, — озвалася у нього в голові якась версія Лоурі. — Сюрпризик.
Іди ти під три чорти.
Серйозно, Джоне? А я гадав, ти в курсі гри, в яку ми граємося. Гра, в яку ми завжди гралися.
Його обважнілі легені стискалися від задухи, доки Ґрейс оглядала його, перев’язувала йому лікоть, а тоді сказала:
— Ти пошкодив собі кілька ребер, і стегно забив, але, схоже, рухатимешся.
— Біологиня… вона справді пішла?
Цей левіафан, який захопив теруар цього місця і зробив своєю власністю. Щомиті, з плином часу, він знаходив дедалі менше сенсу в цьому «Євангелії від Вітбі». Таке уривчасте серцебиття. Така неспроможність зосередитися на цих трьох сторінках, аби вихоплювати звідти уривки, таких замащених аркушиках, що доводиться витлумачувати слова або розгладжувати зім’яті кути, і прийняти це легше, аніж те, що сонце не має світити у вишині, що небо може розлізтися на лушпайки, явивши такі «красоти» небесного склепіння, про які людство, мабуть, і не снило; цей гнітючий тягар, де у самісінькій серцевині заліг звір, який боронить серце від того, чого й не передбачалося.
— Вона зникла вже певний час тому, — сказала Ґрейс. — Тебе тут теж певний час не було, довгенько.
Вона стояла біля вікна з видом на море, поряд із Жар-птахою. Жар-птаха відвернулася від Керманича, задивившись у ніч. Чи вона складала мапу пересувань свого оригіналу? Чи була та неохопна форма наразі у відкритій воді, шукаючи глибочіні та відстані? Або вона покинула море задля ще незнаніших та дивніших і ще віддаленіших країв? Він не хотів знати.
Коли Жар-птаха нарешті обернулася, тіні, які залягли у неї на обличчі, підкреслили подив, згасання усмішки та широко розплющені від цікавості очі.
— Чим воно поділилося з тобою? — спитав Керманич. — І що забрало? — Питання прозвучало єхидніш та дошкульніш, ніж він хотів, але ж він ще не оговтався від шоку, до певною мірою це знаючи. Він хотів, щоб цей досвід був спільним.
— Нічим. І не забрало нічого.
На чиєму ж ти боці? — спитав Лоурі.
— На чиєму ж ти боці? — спитав він.
— Годі! — сказала Ґрейс. — Годі! Просто заткни пельку к чортовій матері. Це не допоможе.
Але він не міг заткнути пельку.
— Не дивно, що ти дійшла до краю, — мовив він. — Не дивно, що ти нам не казала.
— Біологиня знищила конвой, — сказала Жар-птаха.
— Так, вона це зробила, — зізналася Ґрейс. — Але я намагалася поводитися тихо, щоб не спровокувати її. Я знаю, коли треба триматися чимдалі від маяка чи берега. Знаю, коли треба заховатися в лісі. Іноді у повітрі з’являється якесь провіщення. Іноді вона наближається до узбережжя, де знайшла пугача, потім раптом біжить у глиб острова, а тоді повертається сюди. Ніби пам’ятає. Здебільшого я можу її уникнути. Здебільшого її тут і немає.
— Пам’ятає що? Це місце?
— Не знаю, що вона пам’ятає, а чого не пам’ятає, — відповіла Ґрейс. — Просто знаю, що її привабила ваша присутність, зацікавила її.
Не присутність Керманича — він це знав. Присутність Жар-птахи. Біологиня притягувалася до неї так само, як та — до неї.
— Ми могли б учинити так само, як біологиня, — сказав Керманич. — Лишитися тут. Зачекати на це створіння. Зачекати на неї. Просто здатися. — Під’юджував їх.
Але саме Жар-птаха відповіла:
— Вона заслужила право обрати свою долю. Вона заслужила це право.
— Ми — не вона, — сказала Ґрейс. — Я не хочу перетворитися на неї або на щось подібне.
— Хіба не це ти зараз робиш? Вичікуючи?
Бажаючи побачити, як добре Ґрейс пристосувалася до життя на острові поряд із чудовиськом.