— Мають бути речі, які ти зробила б інакше, — каже Сіверенс.
Ти щось ухильно мурмотиш та удаєш, ніби щось нотуєш у себе в блокноті. Може, це список продуктів. Порожнє коло, яке зображає або межу, або Центр. Рослина висить із мобільного телефону. Або, може, тобі слід просто написати «Та йди ти» і порвати з усім. Вирватися з пастки Лоурі.
Якийсь момент після того, як відійшов у вічність учасник останньої одинадцятої експедиції, ти отримуєш чорну фарбу від технічного обслуговування, а також товсті чорні маркери, та відчиняєш нікому не потрібні двері, які надають тобі доступ до порожньої стінки — жертви незграбної перебудови коридору. Ти пишеш слова, запозичені з топографічної аномалії, слова, що, як ти знаєш, могли бути написані рукою маячного доглядача (на мить спалахнула інтуїція, прояснивши під час зустрічі керівників, і це відкриття дозволило тобі глибше вивчити біографічні дані Сола, ніж бодай колись раніше).
Ще ти малюєш карту всіх орієнтирів у Нуль-зоні. Там є базовий табір, або, як ти нині це називаєш, Міраж. Там є маяк, що має бути певним оплотом безпеки, але занадто часто це — місце смерті журналів. Є там і топографічна аномалія, діра в землі, куди провалюються всі ініціативи, а все сфокусоване стає неодмінно туманним і розпливчастим. Також там є й острів, і, зрештою, й сам Південний Округ, швидше схожий на останній бастіон супроти ворога або на найдалі висунутий форпост.
Лоурі, надудлившись як чіп на своїй прощальній вечірці, посланий Центром, усього за три роки після того, як тебе прийняли на роботу, заявив: «Нудьга зелена. До дідька нудно, якщо вони переможуть. Якщо нам випаде жити у тому світі», начебто люди зможуть жити «у тому світі» узагалі, проти чого свідчать усі докази, передбачення, або щоб і надалі товкли воду в ступі, виголошуючи казання, нібито немає нічого гіршого, ніж нудьга, і єдине завдання всього світового людства — це винайти способи боротьби з нудьгою, щоб запевнитись: «усі моменти», за словами Вітбі, коли той розводився про паралельні всесвіти, можна певним чином пояснити, щоб свідомість жодної людини не заповнювалася порожнечею, щоб ті всесвіти не множилися лише на те, аби мати більше сховище — умістити нудьгу.
І Ґрейс безстрашно підвищила голос, озвучуючи протилежну думку, роками пізніше, на якійсь іншій вечірці, де хтось зі співробітників виголошував таку саму цинічну, гнітючу думку, але начебто відповідаючи Лоурі: «Я досі тут через свою родину. Через мою родину, і через директорку, і через те, що не хочу зрікатися їх чи вас». Навіть якщо Ґрейс ніколи не зможе розповісти своїй родині про боротьбу, яку вела у Південному Окрузі, бувши твоєю «правою рукою», як це саркастично називає Лоурі. Блюзнірський голос тверезого глузду, коли твій сприймається як езотеричний, занадто далекий.
Встигнувши ледь наполовину намалювати карту, ти відчуваєш на собі погляд, і ось вона — Ґрейс, власного персоною, руки схрещені на грудях, а зір її просто разить докором. Вона зачиняє по собі двері офісу та просто пильно вдивляється у тебе.
— Чи можу я тобі чимось допомогти? — питаєш ти, тримаючи в одній руці фарбу, а в іншій — щітку.
— Можеш заспокоїти мене, що все о’кей. — Це вперше за всі зустрічі, коли ти відчуєш у неї сумнів. Не суперечність, а сумнів, і, враховуючи те, скільки у Південному Окрузі в дні його смеркання залежить від віри, це тебе турбує.
— Зі мною все чудово, — кажеш ти. — Просто чудово. Мені просто треба нагадування.
— Про що? Про штат? Хіба це не трохи ексцентрично з твого боку?
Від цих слів тебе охоплює гнів, а ще — слабке відлуння болю. Лоурі, попри всі його вади, не вважав би це за дивовижу. Він зрозумів би. Та якби це Лоурі малював карту на стіні свого офісу, ніхто б не набридав йому допитами. Просто питали б, чи можуть допомогти тримати пензля, торкнутися цього місця чи того, принести картографові ще фарби.
Керуючись кумулятивним ефектом, щоб іще з більшим притиском наголосити на поворотному моменті, ти кажеш Ґрейс:
— Хай-но я тут скінчу, як накажу ексгумувати тіла останньої одинадцятої експедиції.