— Чому? — Приголомшено, нажахано, щось у ній опирається такому блюзнірству.
— Бо я вважаю: це необхідно. Є достатня причина. — Робиш те, що Ґрейс називає «настала година Лоурі», й твоя поведінка — це не вулканічний вибух, а тільки затятість.
— Синтіє, — каже Ґрейс. — Синтіє, що я думаю чи не думаю, не має ваги, але іншим співробітникам доведеться захотіти йти за тобою.
Ще одна вперта несхитна думка: ось, що тобі справді потрібно, — Лоурі, щоб він ішов за тобою, і Сіверенс щоб, і тоді ти зможеш залишитися тут назавжди. Бридка думка, однак. Виникає видіння інших тридцяти шести експедицій, посланих звідси, з яких повернуться лише кілька осіб, а ти, Ґрейс і Вігбі стаєте дедалі цинічнішими, старієте, здійснюєте раз у раз ті рухи та дії, які нікому не допоможуть, навіть вам самим.
— Я збираюся з цим покінчити, — кажеш ти зговірливим тоном. — Бо вже й почала.
— Бо це виглядатиме чортячою дурнею, якщо ти не скінчиш це зараз, — каже вона зневажливим тоном.
— Атож. Якщо я не скінчу, це виглядатиме ще дурнішим, чорт забирай.
— Тоді дозволь тобі допомогти, — каже вона, і щось у її інтонаціях, заховане глибше, вражає тебе. Як завжди вражало.
Дозволь тобі допомогти.
— Гаразд, мазюкай, — грубо кажеш ти і простягаєш їй ще одного пензля.
Але ти досі збираєшся викопати мерців, і досі розмірковуєш, як змінити цю парадигму, а Лоурі теж намагається її змінити. Ти занурюєшся у ці думки й на наступні вихідні, у Чіпера, граючи у боулінґ, і коли відриваєш купони, купуючи харчі в крамниці, й коли приймаєш ванну, і коли ходиш на уроки бальних танців, тому що це саме те, чого ти ніколи не робитимеш. Отже, ти все це робиш, усвідомлюючи, що Сіверенс за тобою пантрує, шукає і знайде докази того, що ти «нестабільна», але тебе це не обходить. Ти прирекла себе тут, сама на себе поставила цю пастку, тож якщо зараз почуваєшся в сильці, це лише твоя провина.
Наступного дня після розмальовування дверей Ґрейс, як завжди, не може бути самостійною, і ось ви віч-на-віч, на даху, а ти дотепер майже певна, що Чіні про це підозрює, так само як підозрює про існування «темної енергії», яка тримає невидиму межу… Ґрейс каже:
— У тебе ж є план, так? Це частина плану. Голову даю на відсіч, у тебе є план.
Отже, ти киваєш, усміхаючись, мовлячи:
— Так, Ґрейс, у мене є план, — бо ти не хочеш зрадити таку довіру, бо це так добре — сказати: — Усе, що у мене є, це відчуття, інтуїція та коротка розмова з тим чоловіком, який має бути мертвим. У мене є рослина і мобільний телефон.
У своїх сновидіннях ти стоїш на узбіччі, тримаючи в одній руці рослину, а в іншій — мобільний телефон, спостерігаючи за війною між Центром і Нуль-зоною. Якесь переконливе відчуття, що вони ворогують набагато довше, ніж тридцять років — віки й віки, століття за століттям, таємно. Центр — цілковитий антипод у протидії Нуль-зоні: безособовій, антисептичній, лабіринтовій та непізнаваній. Бачачи цей фасад, ти не можеш не відчути жахливої зради: іноді тебе захоплює фатальна життєрадісність Лоурі поряд із цим, силует, який корчиться на безпросвітно-одноманітному білому екрані.
15. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА
Західна сирена нарешті полагоджена; пофарбував білу мітку з боку моря на знаках, які не світять; полагодив також східці, але все одно відчуваю: вони хитаються, небезпечні. Щось проломило на фут живопліт і вдерлося до саду, але не можу сказати, що саме. Жодних слідів оленів немає, тому, мабуть, немає кого винуватити. Легку Бригаду? Тіні безодні схожі на пелюстки квітки-чудовиська. Не мав нагоди прогулятися, але бачив з місця: мухоловку (не певен, який вид), фрегата, малих крячків, бакланів, чорногорлого кулика-довгонога (!), пару жовтогорлих маскових співунів. На пляжі знайдено: хвилі викинули велику морську голку, кілька величезних медуз гниють у піску.
Раптове світло опекло очі до білого. Злетіла зірка, сонце почало падати на землю. З небес упав величезний палахкий смолоскип, а за ним розгорілося непроглядне полум’я. І це світло, ця зірка струснули пляж, де він секунду тому гуляв під ясним блакитним небом. Сила, яка випалювала все навколо, жар цього не сподіваного об’єкта, що летів до нього, притупили всі його почуття одним ударом, змусили впасти навколішки, коли він намагався тікати, а потім заритися обличчям у пісок. Він кричав, коли промені та іскрини розліталися довкола, а десь перед ним вибухнуло ядро світла, зуби у нього в роті покришилися, кістки перетворилися на порох. У ньому все вібрувало, коли він намагався стати на ноги, навіть коли від удару на берег прилинув величезний морський вал, схожий на живу істоту. Коли хвиля докотилася до нього і наринула, неозорий тягар, вона знову знищила й вимила з нього все, що він міг би впізнати, міг би знати. Він задихався, бився, пошмаганий до крові, у несамовитих муках зариваючи руки до холодного піску. А цей пісок мав інший склад, і крихітки, які жили там, були інакші. Він не хотів позирнути нагору, боячись, що пейзаж теж змінився, можливо, так дуже змінився, що він його й не впізнає.