Прибійні хвилі відринули. Палючі вогні згасли. Сол спромігся зіп’ястися на ноги, аби, похитуючись, ступити крок чи два, і коли він це зробив, то збагнув, що все його довкілля відновилося. Світ, який він знав, світ, який він любив, був мирний, незмінний. Маяк біля берега не пошкоджено хвилею. Пролетіли чайки, а вдалині хтось блукав, шукаючи мушлі. Сол струсив пісок із сорочки й шортів, і довго стояв, упершись руками в стегна. Прибій подіяв на його слух, досі змушуючи тремтіти від самої згадки про силу удару. Проте це не лишило жодних доказів, окрім меланхолії — єдиного спогаду про якийсь утрачений світ.
Він не міг приборкати тремтіння після того, як подумав, чи не збожеволів. Бо це трохи зарозуміло й нагадує гординю — вважати, нібито це було послання з вишини. Бо всередині світла, яке зринуло бурею, з’явилося зображення, яке він упізнав: вісім листочків дивовижної рослини, кожний з яких — немовби спіральна сходинка до забуття.
Середина ранку. Скелі слизькі та гострі, інкрустовані морськими блюдцями[16] і вусоногими. Морські воші, старі як світ, повзають цими скелями, вишукуючи всяке сміття, яке тільки там є, аби його з’їсти, а морські водорості, зібрані у нитки, тонкі та густі, а іноді й драглисті, відгонили гострим, пліснявим сопухом.
Це було полегшенням — сидіти тут, намагаючись відновити сили, вдивляючись у ставки калюж біля ніг, притулившись до скелі. Намагаючись приборкати тремтіння. Були й інші видіння, але не такі разючі, як це. У нього виникло спотворене, хибне прагнення: побачити Генрі, щоб висповідатися йому про всі свої симптоми — цій людині, що відкрилася йому як завзятий, одержимий маренням мисливець за привидами, якого Сол згадував майже з любов’ю. Але Сол не бачив ні Генрі, ні Сьюзен від тієї прикрої події вночі, а так само й тієї незнайомки. Іноді йому здавалося, що він бачить їх, але, мабуть, це було не більше, аніж сила віри у Генрі, коли той сказав, що «знайде це», маючи на увазі своє повернення.
Натеклий ставок просто перед ним починав раптово та нерівно затьмарюватися, коли над головою пропливала хмара, і світло згасало, або коли здіймався вітер і брижив воду. Але коли сонце знову прорвалося, у воді було не просто віддзеркалення його обличчя і колін: ставок перетворювався на зразок живої кунсткамери. Сол віддавав перевагу пішій прогулянці, спостеріганню птахів, але міг зрозуміти і захоплення ставками-калюжками.
Тлуста жовтогаряча морська зірка, напівсплюха, напівдрімлюга, вилежується, наполовину занурившись у воду. Деякі глибоководні рибки наче випинаються, змучуючи його, коли він дивиться на них, бо з вигляду геть не схожі на себе: квадратна, присадкувата, з підібганими губками істота, тіло за кольором точно як пісок, окрім рильця — сапфірово-золотого. Крихітний червоний крабик бочком долав оте розмаїття, прямуючи туди, де для нього була зяйлива прірва, темна діра, що вела вниз, — можливо, до нескінченної мережі малесеньких печерок, вирізьблених у скелі за багато років. Коли він довго вдивлявся в умиротворене забуття цього мікросвіту, це споглядання змивало геть усе, навіть тінь його відображення.
Саме там, за кілька хвилин, його й знайшла Ґлорія, і Сол знав, мабуть, що вона знайде, та що скелі для неї стали тим самим, що для нього — маяк.
Вона опустилася біля нього на своє позірно невразливе, обтягнуте вельветом сідалко, що майже не ковзається по твердій поверхні. Без особливих зусиль умостилася на вершечок скелі, начебто приросла до неї. Її наполеглива маса примусила його трохи відсунутися. Вона важко дихала, бо пробиралася поміж скель, і лише вигукнула «у-ух ти-и», як своєрідне схвалення його вибору розваги, а він коротко всміхнувся та кивнув на відповідь.
Тривалий час вони просто сиділи разом, споглядаючи. Він вирішив, що не зможе заговорити з нею про те, що бачив допіру, бо цей порив — розповісти малій дівчинці — хибний. Єдиний, кому він міг би розказати, був Марлі. Мабуть.
Прошурхотів краб, щось винишпорюючи у піску. Замаскована риба ризикнула виплисти на розважний променад, допомагаючи собі колючими плавцями, схожими на брудні жовтаво-брунатні напіврозкриті віяла, роблячи затінений прихисток під крихітним виступом скелі. Одна з морських зірок неначе позувала для фотосесії у вповільненій зйомці, — так повільно, ніби загіпнотизована, сповзала у воду, доки на блискітках гладіні не лишилися тільки два її зубчасті промінчики.