Вийшовши за межу дюн, вони дісталися рівнинної землі поруч маяка, знайшовши його без пригод і затримавшись лише на краю зарослої дикими травами галявини біля споруди. Там росли кропива, бур’яни і буйно закучерявлені батоги ожини й смородини: для мандрівників та гущавина була колюча, зате ж який це природний прихисток для волових очок і горобців, що пурхали поміж кущами, і їхня весела співанка контрастувала з тьмяним освітленням похмурого дня. Скрізь вирослий чортополох нагадував Жар-птасі якісь природні мікрофони, а клейкі склепіння суцвіть чи не приймали і передавали звук — замість розсівати своє насіння?
Розбиті двері зяяли, зустріли їх мороком, а сіре небо згори мерехтіло, подекуди навіть коливалося, що ще дужче нервувало Керманича. Він не міг устояти на місці й від Жар-птахи та Ґрейс сподівався, що ті не стовбичитимуть непорушно. Жар-птаха могла розрізняти сяйво, яке спалахувало у ньому, наче ореол загострених ножів, і цікавилася подумки, чи лишиться він усе одно собою, коли вони досягнуть вежі. Мабуть, зможе, якщо це небо не розкрається нічим непередбаченим.
— Немає сенсу підійматися туди, — сказала Ґрейс.
— Невже анітрішечки не кортить?
— А тобі подобається прогулянка склепами або цвинтарями?
Досі оцінюючи її слова, Жар-птаха не змогла сказати, що думає з цього приводу. Чи Ґрейс вирішила взяти участь, сподіваючись, що Жар-птаха — справді таємна зброя або щось інше у такому дусі? Те, що вона знала, вона знала достеменно, й полягало воно в такому: доки Ґрейс поруч, у Жар-птахи буде обмаль шансів поговорити з Керманичем віч-на-віч — будь-яких розмов вимагали всі троє. Це їй заважало, бо вона знала Ґрейс навіть менше, ніж Керманича.
— Я не хочу підійматися, — сказав Керманич. — Я не хочу. Я хочу, аби ми забралися геть з відкритої місцевості, й то якомога швидше. Дістатися туди, куди прямуємо, якомога швидше.
— Принаймні тут нікого немає, — сказала Ґрейс. — Принаймні здається, Нуль-зона чи не зменшила опозицію.
Так, це було б добре, хай і мовлено крижаним тоном, але погляд Керманича сказав Ґрейс, що він не зможе позбутися особливої сентиментальності, в якій тут не було потреби, певного механізму, що належав зовнішньому, позамежному світові.
— Гаразд, дозвольте мені поповнити колекцію, — сказала Ґрейс і жбурнула острівний щоденник біологині та її журнал у розчахнуті двері.
Керманич углядався в той морок так, ніби вона вчинила блюзнірство, яке він мав би виправити. Але Жар-птаха знала, що Ґрейс просто намагається їх звільнити.
«Ніколи не було такого краєвиду, який був би настільки живим без жодної душі, яка б долала його». Речення, яке запам’яталося Жар-птасі з тексту в коледжі, не полишало біологині після її переїзду до міста, поверталося до неї, коли вона стояла на порожній зупинці, безмовно стежачи за польотом цукрового летючого опосума з одного телефонного стовпа на інший. Текст мав на увазі міські пейзажі, але біологиня тлумачила цей опис як дотичне до природного довкілля, або принаймні до того, що можна було інтерпретувати як пустелю, хоча люди так докорінно змінили світ, що навіть Нуль-зона не була в змозі знищити ці знаки й символи. Кущі та дерева, що являли собою види-загарбники, були тільки одним боком медалі; інший бік — слабкий натяк, слід, прокладена людьми стежка, міняли топографію місцини. «Єдине рішення для порятунку довкілля — це нехтування ним, яке передбачає наше зникнення з лиця землі». Цей вирок біологині був вилучений з її дисертації, але так і ряхтів у неї в свідомості, а тепер — у свідомості Жар-птахи, де, навіть аналізований і залежачий, як і безліч інших спогадів, мав дивовижну силу. Була пам’ять тисячі очей, які вдивлялися у неї.
Коли вони рушили на суходіл, більші предмети зіщулювалися, відкриваючи те, що неможливо вигладити з пам’яті: темна лінія луня польового, який прокреслив політ понад водою; ніжні брижі на воді, де пропливла водяна мокасинка; химерно розкуйовджена довга трава — каскадом, наче із землі росте волосся.
Її тішило мовчання, але Ґрейс і Керманич раділи менше.
— Сумую за гарячим душем, — сказав Керманич. — Сумую за тим часом, коли не мав свербежу по всьому тілу.
— Скип’яти воду, — сказала Ґрейс, нібито забезпечуючи розв’язання обох проблем. Нібито нарікання Керманича були примхами, і йому слід думати про щось більше.