— Це не те ж саме.
— А я сумую за тим часом, коли стояла на даху Південного Округу й дивилася на ліс, — мовила Ґрейс.
— То ти таке поробляла? Як же ти туди вилазила?
— Швейцар дозволяв нам залазити. Директорці та мені. Ми там стояли та робили свої плани.
Вона зловила це в голосі Ґрейс, цей невидимий зв’язок, — Жар-птаха вловила це. А за чим сумує вона сама? У них обмаль часу, аби за чимось сумувати. Їхня розмова настільки її не стосувалася й була чужою, що Жар-птаха відвернулася, знову замислюючись над тим, що зробила б, якби зустріла Збирача. А що робити, як раптом вона сама виявиться сплячим датчиком, і то з причини, незрівнянно давнішої, аніж сам Південний Округ чи Нуль-зона? Чи вона підкорюється колишньому директору, чи цій директорці, коли та ще була дитиною і бавилася на отих чорних скелях біля маяка? І якому хазяїнові служив доглядач маяка? Було б краще, якби вона думала про кожну людину в цьому рівнянні окремо, але жодне в її роздумах не було аж таким простеньким.
Можливо, остаточна відповідь біологині була єдиною відповіддю, яка мала значення, а весь її лист був очікуванням на реакцію, задля якої людина й створена. Певна остаточна затримка, доки вона не перевтілилась у правильну відповідь? Можливо, на маяку зібралося стільки журналів, тому що певної миті всі усвідомлювали застарілість і даремність мови. Не тільки в Нуль-зоні, але й узагалі в правоті живої миті, миті дотику, поєднання, для яких слова — намарні спроби, такий неадекватний вираз і для кінцевого, і для нескінченного. Навіть коли Збирач виписав те своє жахливе послання.
Знову згадавши острів: там існувало одне останнє питання, яке не мало відповіді, і кожне з них розв’яже його по-своєму. Якщо вони тепер перетнули ландшафт, пересаджений з якоїсь незміримої далечини, то що ж тоді існує у межах координат реальної Нуль-зони тут, на Землі?
Ґрейс висунула цю ідею, явно поміркувавши над нею, певне, багато років, обдумуючи її та заглиблюючись у неї.
— Ми, — відповів Керманич, голос його звучав віддалено, погляд дивився відсутньо. — Ми. Ось де ми перебуваємо.
Хоча він не дурень, мусить знати, що Ґрейс має рацію.
— Якщо пройдеш у двері, то потрапиш до Нуль-зони, — сказала Ґрейс. — Якщо перейдеш межу, то потрапиш до іншого світу. До будь-якого.
Тон Ґрейс не допускав сумнівів, ніби її не обходить — вірять вони чи не вірять: у голосі чулася цілковита байдужість до питань, начебто Нуль-зона виснажила її до краплі. Прагматизм, який означав її знання: висновки, яких вона дійшла, нікого не потішать.
Але Жар-птаха знала, що бачила в коридорі, який веде до Нуль-зони, серед уламків і сміття, і все те відбилось у пам’яті, запало в око, як і ті трупи, й вона питала себе: чи це справжнє, чи не плід її уяви? Думала, що могло б пройти у двадцятифутові двері, які описав Керманич, — двері, тепер утрачені. Що ще може пройти крізь такі двері? І її думка: нічого, бо якби це було можливе, воно давно б сталося.
Мочарні ставки набули такої глибини, досконалої синяви у тремкому світлі, що віддзеркалення низьких кущиків і лісу навкруги здавалися такими самими реальними, як і їхні корені-двійники. Забруднені багном чоботи загрузали у твані та корінцях, а коріння рослин пахло майже мов хрумке сіно.
Керманич не раз притулявся до Жар-птахи, щоб утримати рівновагу, майже зіштовхуючи супутницю в болото. Перед ними тепер пахло паленим, а вгорі щось, невидиме їм, зненацька перетнуло хмарний небокрай, і це не здивувало Жар-птахи.
17. ДИРЕКТОРКА
Одного весняного дня, у Південному Окрузі, ти гуляєш, перетинаючи подвір’я, обдумуючи проблему, яка тебе турбує, і зненацька бачиш щось дивне біля застояного мочаруватого озерця. На краю чорного болота — постать, яка сидить навпочіпки, охопивши коліна невидимими тобі руками, заклопотана якоюсь таємничою справою. Твій перший імпульс — викликати охорону, але потім ти впізнаєш цю тендітну фігурку, пелех темної чуприни: це ж Вітбі, у своєму брунатному блайзері, у своїх широких по-флотському штанях, у своєму парадному взутті.
Ось він, Вітбі, бавиться у бруді. Щось миє? Чи щось душить? Рівень концентрації, що він демонструє навіть на цій відстані, вимагає ювелірної точності.
Інстинкт підказує тобі, що підходити треба обережно, тишком-нишком, зважаючи на те, що опале гілля під ногами може хруснути, сухе листя — зашурхотіти. Вітбі був достатньо наляканий у минулому, і ти хочеш, щоб про твою присутність він довідувався поступово. Хоча ти ще напівдорозі, а він уже озирається — досить довго, щоб тебе впізнати, і знову повертається до своєї справи, а ти вже швидшою ходою наближаєшся до нього.