Ти дивишся на ці результати тесту в себе в офісі та зачудовано питаєш себе, чи ця рослина розквітла тільки в уяві Вітбі? І якщо так, то що це означає? Зачудовуєшся так тривалий час, а тоді зрештою робиш пам’ятку, бо ця думка може загубитися під тягарем протоколів зустрічей і телефонних дзвінків, а також мільйонів дрібниць. Якби ти спитала Вітбі, чи приносив він до сховища зразків мишу? Можливо. Але натомість ти поміщаєш безсмертну рослину під цілодобове спостереження, хоча і Чіні, й Ґрейс демонструють тобі, що це їх засмучує.
Вітбі просто треба компаньйона. Вітбі потрібен хтось, хто не засуджуватиме й не допитуватиме його, хтось чи щось, яке б залежало від нього. І доки Вітбі тримає це створіннячко вдома, на горищі, ти нікому не скажеш про це порушення, — тепер визнаючи: як Лоурі прив’язаний до тебе, так ти прив’язана до Вітбі.
Граючись у більярд із Ріелтором і ветераном під час виправи до «Зоряних стежок», за тиждень, ти слухаєш Ріелтора, яка змальовує пару загарбників, які вдерлися до будинку-взірця та відмовляються назвати свої імена, — і знову думаєш про Вітбі, який так і не дав імені миші. Схоже на те, що він просто дотримувався протоколу Південного Округу для експедицій.
— Вони гадали: доки я не знаю, як їх звати, то не зможу зателефонувати у поліцію. Визирали з-за штор, як привиди. Такі горопахи, ну ні в чому їм не таланило, аж шкода було виганяти. Але ж мені доведеться продавати цю нерухомість, я не з доброчинного фонду. Я жертвую благодійним організаціям, аякже, але ж це вони роблять притулки для безхатьків, хіба ні? А дозволю їм лишитися — у когось
іще може майнути така ідейка. Виявилося, поліція на них мала вже справу, тому я правильно вчинила.
Коли повертаєшся, на твоєму столі у Південному Окрузі вже очікують особові справи кандидатів у дванадцяту експедицію. А на самому вершечку — найперспективніший, на твою думку, документ: справа на асоціальну біологиню, чий чоловік пішов до останньої одинадцятої експедиції та й не повернувся.
18. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА
Укріпив маяк. Працював над /нерозбірливо/. Полагодив речі. І жбурнуть їх до печі вогненної, будуть там ридання і скрегіт зубовний. Далі прокинувся від крику кроншнепа, а ще, на світанні, почув совине ухання, лисяче дзявкання. Лише трохи вгору пройшов од маяка і ненадовго зупинився, як із чагарників висунуло голову мале ведмежатко, озираючись, мов дитина. Знання про гнітючий плід і руку грішника возз’єднаються, бо немає гріха у тіні чи у світлі, які сім’я мерців пробачити не спроможні.
Доки Сол дістався сільського бару, там уже всі були, повно завсідників набилося всередину, смакуючи, очікуючи на виступ кількох місцевих мешканців, які називали свій музичний гурт «Мавпячий лікоть». Причал, звідки відкривався чудовий краєвид на темний океан, був порожній — було занадто холодно, з одного боку, а з іншого — він поквапився зайти досередини, чекаючи на концерт. Від того дня з галюцинаціями на пляжі Солові дедалі кращало, і ніхто з Легкої Бригади не повернувся, аби зіпсувати йому настрій. Температура у нього знизилася, та й тиск у голові спав, а з цим — і жадання обтяжити Чарлі своїми проблемами. Йому нічого не снилося вже три ночі. Навіть зі слухом стало все чудово, от наче йому гарно струсонуло вуха, наче був поштовх усьому тілу: в кожному русі стало більше енергії. Отже, усе здавалося нормальним, начебто нічого його не турбувало, і все, за чим він сумував, — це за спостереженнями Ґлорії, яка спускається з пляжу до маяка, або видирається на скелі, або швенді справляє біля повітки.
Чарлі навіть пообіцяв зустрітися в барі, на короткий час, а тоді й знову поїде на нічну риболовлю; попри жорсткий графік, він здавався задоволеним, що заробляє гроші, але останні кілька днів Сол із Чарлі бачилися лише мигцем.
Старий Джим, зі своїм червонястим обличчям, схожим на шматок бекону, і розпатланими білими баками, наказав перемістити розхитане та розладнане піаніно в далекий кут головної кімнати. Навколо Старого Джима розігрівався ансамбль «Мавпячий лікоть»: невлад, хто в луг, а хто в плуг, грали скрипка, акордеон, акустична гітара й тамбурин. Піаніно, врятоване з моря, відновили та причепурили, і воно постало у колишньому незатьмареному блиску — на кришці збереглася перламутрова інкрустація, проте все ж таки інструмент не позбувся хрипкості та верескливого звучання після своїх митарств, а деякі клавіші, за визначенням Старого Джима, «провисали та западали».