Ти вже сама справді не розумієш, що верзеш, але Ґрейс вибухає реготом, а потім знову все добре з Ґрейс, на певний час, і ти можеш повернутися до Генрі та Сьюзен, цих манекенів, наділених даром мовлення, смертельно набридливих чи просто смертельних близнюків.
Але якоїсь миті цього ж тижня Ґрейс надибує тебе, коли ти шбурляєш теки справ далеко в стіну, і в тебе немає виправдання для цього, окрім знизування плечима. Презлецький день видався для лікарів. Презлецький день для експедиції. Презлецький день для досліджень. Просто презлецький день у низці таких самих презлецьких днів.
Тож ти щось із цим усім робиш.
Ти вилітаєш до штаб-квартири Лоурі приблизно за місяць до дванадцятої експедиції. Навіть незважаючи на те, що це твоя ідея, ти не в захваті від того, що маєш їхати, сподіваючись бодай раз заманити Лоурі до Південного Округу. Усе, що тебе оточує: твій офіс, коридорна розмова, перспектива з даху будівлі — набуває якогось особливого висвітлення, чіткості від розуміння, що ти невдовзі підеш із життя.
Лоурі на завершальних стадіях демонстрування своєї підготовки до експедиції, уже експортував Центрові свої найменш інвазивні технології. Він полюбляє виступати у ролі інструктора, який нібито допомагає членам експедиції, за словами Сіверенс. Біологиня, як тебе вона запевняє, зазнала «мінімального втручання». Єдине, що ти хотіла б розширити й підсилити в біологині, — це її відчуття власної відчуженості від інших людей. Усе, що ти хочеш, це щоб вона так пристосувалася, як тільки можна, до Нуль-зони. Ти навіть не певна, чи дійсно їй потрібен твій поштовх у цьому напрямі, бо такого зі звітів не випливає. Ніхто за всю історію програми не відмовлявся так охоче від називання її на ймення.
Легке гіпнотичне навіювання, обробка, більше призначені для виживання в Нуль-зоні, аніж будь-яке сумнівне «цінне відкриття» Лоурі, — його заява про те, що він знайшов, як обійти необхідність у певний спосіб, щоб суб’єкт сам захотів виконати запропоновану дію — «особливі трюки й підміна». Етапи, що ти побачила, описано як ідентифікація, індоктринація, підживлення та розгортання, але Ґрейс бачила й інші документи, де термінологія запозичила семіотику надприродного: «маніфестація, зараження, пригноблення та одержимість».
Більше уваги Лоурі надає лінгвістові, волонтеру з радикальними уявленнями про цінність нескутої волі. Ти питаєш себе, чого воліє Лоурі — більшого чи меншого опору. Отже, твою увагу поглинають інтерес до його брифінгів, його звіту про прогрес, його глузування, провокативна поведінка на тему, чи ти переосмислила його пропозицію віддати себе у владу гіпнозу, зазнати обробки, і ці слова натякають на те, що ти не спиниш його, якщо спробуєш.
Чесно кажучи, ти ламаного шеляга за ці його брифінги не даси.
Якогось моменту ти скеровуєш Лоурі прогулятися — до маяка-підробки. Раннє літо, погода в розпалі, і немає жодних причин висиджуватися там у кімнаті для відпочинку командного управління Лоурі. Ти збуджуєш його інтерес, граючи на гордості Лоурі, попросивши зробити тобі повну екскурсію, узявши тільки одну тонку теку зі справами, яку захопила з собою.
Отже, він влаштовує тобі не надто шикарну й велику екскурсію до цього мініатюрного світу, який дедалі зменшується. Є певна дивна кітчева краса у звучанні музики в колонках, прихованих навколо. Віддалена, але весела й радісна мелодія — не поп, не джаз, не класика, але є щось загрозливе у цій розв’язності.
Нагорі химерного маленького маяка — що подумав би про це Сол? — Лоурі зауважує: знак, який не світиться, такий самий акуратний, як і ті «кляті скляні друзки, що хтось потім розкидав». Коли він відсуває люк, то видно, що внизу — кімната, забита стосами і стосами незаповнених журналів і вирваних чистих аркушів для бланків, неначе він придбав канцелярський магазин як лівий бізнес. Лінза теж не функціонує, але як виправдання ти отримуєш урок історії: «Коли смеркало — повертаючись, давно — вони просто насаджували великого чортового жирнючого птаха на палю, і підпалювали, оце й було маяком».
Оця «дідькова ямина в землі», як Лоурі її охрестив, — найменш точна частина — старий форпост зброї, де рушниць давно немає, залишилося тільки темне гранітне коло, що веде вниз сходами до тунелю, який потім повертається до пагорба, де Лоурі зберігає більшість своїх установок. Ти виходиш туди лише на кілька маленьких сходинок, щоб побачити орамковану на стінах художню галерею Лоурі: розмиті, несфокусовані світлини, подерті, понавезені різними експедиціями. Якась мета-версія тунелю, принесена до підробленого тунелю, котра самовпевнено відображає те, що насправді непізнаване. Думаючи про Сола на сходинках справжнього тунелю, обличчя, обернене до тебе, ти відчуваєш таку гостру зневагу до Лоурі, що маєш ще якийсь час не рухатися, втупившись униз, і так тягнуться довгі хвилини, бо ти боїшся, що це презирство прочитається у тебе на обличчі.