* * *
Уже світає, а ще імла…
На небі зморшка лягла.
— Яка зайшла ж мені печаль!
Промінні заори воралися у хмари.
Чую — фанфари!
— Яка зайшла ж мені печаль…
Ой не фанфари то, а сурми та гармати.
Лежи, не прокидайся, моя мати!..
Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!
(Замість сонетів і октав).
Осінь
На культурах усього світу майові губки поросли.
Осінь. По містах вже о четвертій — електричні ліхтарі. А в селі
ступнів щось у десять (тінь од чабана) додому отару женуть.
Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так
заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову
піддержувати треба!) — ачей ізнов до нас промовить.
А листя падало. І голова на в'язах не держалась. Тоді —
вкинулись в еклектику. Взяли трохи цегли і стільки ж музики.
Думали — перемежениться… А листя падало. І голова на в'язах
не держалась.
На культурах усього світу майові губки поросли.
Антистрофа
Дорослі й семилітні: "Ой, яблочко, да куда котишся".
Так. Народ у толоку, а поети в борозну.
Годі ж кривитись на фабричну: предтеча завше менш
талановитий за месії.
Терор
Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина, що казала:
убивати гріх! — на ранок з простреленою головою. Й собаки за
тіло на смітнику гризуться.
Лежи, не прокидайся, моя мати!
Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір
звіра їсть?
— не прокидайся, мати…
Жорстокий естетизме! — й коли ти перестанеш любувати з
перерізаного горла? —
Звір звіра їсть.
Антистрофа
Аероплани й усе довершенство техніки — до чого це, коли люди
одне другому в вічі не дивляться?
Не хватайте озлоблених у тюрми: вони самі собі тюрма.
Університет, музеї й бібліотеки не дадуть того, що можуть дати карі,
сірі,
блакитні…
Лю
Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.
І раптом якось повно! Люлі-лю…
Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно) — все згучить на
О.
— Не розумію. "Марсель Етьєн! Марсель Етьєн!" — кричали
з прапорами. Тепер тліють в землі. Ти кажеш — і я умру?
Геть через усе життя прослалося леґато (гудок на заводі). Годі!
Заголубій і на мою долю. Люлі-лю… І тільки пташка за вікнами:
тріолями, тріолями!
А як же краса? і невмирущість? — Пригадую (аж смішно): повік з
тобою! — заприсягала кохана. —
Очевидячки люди лише по духу енгармонійні. Бо всі трагедії й
драми — врешті є консонанси.
— Вставайте! — у місто вступила нова влада!
Розплющую очі ("консонанси").
На стіні від сонця густорамне вікно як огнистий дієз.
Антистрофа
Іще й тоді, як над безмежною водою паслися табуни вітрів; —
Іще й тоді, як гори затряслись, пореплась земля, а по шорсткій,
гострій, як мечі, траві різні поповзли потвори —
— Хмари, на сонці хмари гралися безтурботні. Ніжні форми
дитинні! — витончені обриси! — кому вони були потрібні?
Дикун, наївшися сирого м'яса, довго стежив за ними
незрозумілими очима й несвідомо нюхав квітку, подібну до
будяка.
Найвища cила
— Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось і постукав двері.
Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й добрішало небо. А
над усім містом велизечний рояль грав…
І зрозумів я — настав Великдень.
Антистрофа
Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху.
Молюсь не самому Духу — та й не Матерії.
До речі: соціялізм ніякими гарматами не встановити.
Ритм
Kоли йде дві стурнких дівчині — ще й мак червоний в косах —
— десь далеко! молоді плянети!
Пливуть. Струнчать. Атоми утоми — на світ, у світ із тьми!
Танцюють, куряву збивають… Сонця стають у коло. А від майви
по всесвіту всьому.
Дві дівчині.
Антистрофа
Налила голодним дітям молока, — сама сіла та й задумалась…
А по гладишці, мов з очей незрячих, сльози покотились. Одна
швидше, вперед. А друга,
мов знехотя,
за нею,
слідом…
Дві дівчині.
Евое!
Творці революції здебільшого лірики. Революція єсть траґічна
лірика, а не драма, як то подейкують.
Евое!
За плугом ходити наші нащадки готуватимуться не менш, як
зараз готуються в балетній студії. І на людину. Що не вмітиме
пісні, дивитимуться як на справжнього контрреволюціонера.
Все на світі від примружених очей.
Евое!
Антистрофа
Приставайте до партії, де на людину дивляться як на скарб
світовий і де всі як один проти кари на смерть.
Хай вас називають творцями за шторами, сантименталістами…
Хіба це так важно?
У нас іще й досі попіл висипають не на город, а десь у куточок,
під тин.
Хто скаже
Крапнув щось дощ — і всі асфальти у сисипному тифі…
Молодий новеліст: — не хочу, не можу писати! Місто гнітить,
життя нервує.
~ 1 ~