Я видерся цементними сходами повз Кішку до джерельця під Платаном, стікаючи потом під нещадним полуденним сонцем й згадуючи всю рідну пісенну лайку, якої так ретельно уникав й яку так наполегливо забував протягом залипання на своїй кататонічній аскезі. Густий дух кипарисової та соснової смоли ходив у моїх легенях, немов поршень в олії. Сльози дитинства Чіка та керуаківський піт роз’їдали мені очі, - я навіть не здолав підсвідомого ритуалу споглядання моря згори. Лише пообіцяв собі, що на зворотному шляху зупинюся й повтикаю в краєвид з висоти польоту обкуреного альбатроса. У мене ніколи не було світлого буршти нового дитинства Фазіляіскандера; у мене ніколи не було світлої охайної юності Джекакеруака; у мене ніколи не буде світлої печально мудрої зрілості Леонардакоена, - все світло мого життя виявилося фальшивим сяйвом штучного смараґда, дешевого страза, сліпучою біжутерією силуваної ейфорії за межами фолу, навішаною на ґотично-похмурий кам’яний тотемічний манекен сутінкового мізантропа. Велетні та Феї померли, казкові дива відлетіли в космос. На голому Полі Розважальних міфологій лежав антропоморфний дендромутант, і над ним кружляла зграя ґрифів… Над седой равниной моря гордо реет птеродактиль, он крылом деревья валит - он привык так приземляться, это кожаная птица - ей не нужен лейкопластырь. Я тихо не вписався в суспільство, зрушував крилом стовбури й електричні стовпи незаперечних авторитетів, шинкував на тирсу всі обов’язки перед людством, посилав на хуй ближніх. І все це усього лише - буря в баяні води, мінімальна кубатура латентно-перманентного бунту заради Експерименту. Мене не цікавлять питання бібліотечної псевдовічності "хто дізнається про мене?", "хто мене пам’ятатиме?" - мене цікавить питання, чи дізнаюся про себе я сам і чи пам’ятатиму себе, якщо зграя дозволить мені стати її законним членом? Ні, не так. Ось так: на біса мені самоідентифікація, якщо я збираюся померти? Невідомо й неважливо коли. Я - ніщо. Ви - зграя, а я - оболонка, на мить засиджена Вічністю, як люстро мухами. З цієї позиції я нікому нічого не винен. Я мав повне й невід’ємне право чинити так, як чинив, робити те, що робив, діяти й не діяти так, як діяв і не діяв. Я жив, як хотів, але я не знаю, як хочу жити зараз. Як мені дожити до смерті без сяйва, без світла, без емоцій та настроїв - без СПРИЙНЯТТЯ!? Я більше не вмію сприймати й інтерпретувати, як усі нормальні люди, - я можу тільки констатувати, спливаючи повз, дрейфуючи наскрізно вперед, до крапки в умовному просторі наприкінці вашого світу, яка всмокче мене й зітре на пил небуття, перетворить на ніщо, бо крапка є Смерть. За кожною крапкою помирає речення. Страшно бути в будинку, коли він розвалюється: у міліметрі від скроні пролітають балки, зсипається цегла й потрощене шкло… Страшно через те, що не вбило одразу: тепер є час, щоб злякатися смерті. Злякатися свого небажання жити. Злякатися фізичного болю, каліцтва. Що є напівсмерть? - життя… Смерть - це щось остаточне. Життя - щось фізичне. Біологічне. У будь-якій формі страшне, безглузде. Страшно бути в епіцентрі будь- якої руйнації. Навіть якщо вискочиш неушкоджений звідтам - вартість життя так само сумнівна… Чому я не пручаюся? Чому замість мене плаче моя оболонка? Чому я ніколи не прагнув суїциду? Чому я не вмів любити Янку?
О, Янко, просочена Ґамсуном, Кастанедою й давньобілоруською поезією! Які інґрадієнти, такий і продукт - натуральна поліська відьма з похмурим лицем язичницького тотема… Чому від мене втекла Леді Ві? Навіщо я трахав Расту, Ліку, Кота, Русалку, Мерилін, Доцю, Кицю, Ципу, Дзиґу, Фенікс, Алісу, Енн, Дюшу, Настю, Марго, Єву Браун, Муху, Тоху, Джанніс? Чи задовольняв я їх, чи подобалося їм зі мною? Чому я не любив їх, чому я не піклувався про них, чому для жодної не обдирав ночами конвалії на Європейській площі, жодній не розповідав на ніч казок, не пригощав морозивом, не катав у човні на Гідропарку, не водив у кіно й на каруселі? Чому я вважав своїм обов’язком і справою честі потрапляти на шару на всі сейшни, й узагалі - жити й користуватися вашим світом на шару? Чому я не зайшов до ванної, як збирався, коли там вішався Піночет? Чому я нічого не відчував, коли знайшов його повішеним? Чому я не навчився блювати? Чому я не шкодую про те, що в мене не було батька, про свій втрачений рай народного алхіміка й соціального вуайєриста? Де мій дім? Хто я? Навіщо мені все це знати?