Выбрать главу

Відповідь на всі ці запитання одна. Приблизно така: "апельсин". Або така: "сорок два". Або така: "тисяча йобаних кашалотів тобі в рот". Або: "Упс!"

Й раптом щось уривається в мені. Ніби мій внутрішній гучномовець, - брутальну смердючу пащу, яка невпинно все це проголошувала, - хтось м’яко затулив великою теплою долонею й ніжно прошепотів на вухо: "Ш-ш-ш-шш…" Склепіння велетенського Платана всмоктало мене у свій кокон, як лагідна Смерть, і змусило замовкнути. Моє Сприйняття видиралося з мого дворічної давності трупа мелодією гірського потічка, що жебонів між девонськими коренями неосяжного і незбагненного і нескінченного Дерева. Платан вивів мене у живий світ, неначе власну дитину з плідного міхура своєї крони, пронизаної розпорошеним сонячним сяйвом. Я опустився на шерхлу динозаврову спину кореня й притулився потилицею до могутнього стовбура. Я - сухопутний дельфін. Я - вакуоля Всесвіту. Я - прозора тінь повітря на платиновій корі деревної мудрості. Я - лушпайка Вічності, просякнута сонцем.

Я врешті знову відчув свою оболонку, але не як тару для суті, а як єство сутності, знову став людиною. Первісною істотою, яка не вміє сумніватися, коли бачить Бога. Жодної думки не було в прозорій плазмі мого усвідомлювання. Коли я звернув на це увагу, я знову почав думати. Внутрішній діалог брутально увірвався до мого мозку й оглушив мене. Здалося навіть, що зараз луснуть барабанні перетинки. Це була остання (не найприємніша) мить приголомшливого Життя поза склом. За хвилину я вже хлебтав у собачій позі воду просто з прозорої кринички між коренями й уповні відчував себе - такого, яким я завжди був. Щоправда, роздивляючись мозаїчну рінь та декілька крихітних мушель серед моху й ґрунту крізь тремку вологу (дві пригорщі завглибшки, й у три пригорщі заглиблення, де вода сочиться з- під каменя просто з гори), я ще деякий час не відчував своєї ваги. Гадаю, якби мені вдалося вчасно запобігти дефрагментації мозку, я злетів би. Я оселився на планеті Платан у вигляді божої корівки. Я опустив лице у воду, не заплющуючи очей. Мені хотілося й вуха так само занурити у звук маленького струменя, - нащадка густих туманів та чаклунських злив у високих горах, - й чути лише цю загадкову привітну вологу. Повільно просотуватися разом із нею в ґрунт, насичуючи Дерево Бога своєю прозорою невагомою й безособовою Любов’ю. Оселитися в капілярах Бога. Вихмаритися з теплої поверхні Його листя. Зникнути у Безмежності разом із останнім пелюстковим полиском заходу сонця на поверхні Моря.

Забагато пафосу. Забагато сліз. Напевно, накопичувалися аж від часів дитинства. Boys don’t cry! Такий великий хлопчик, і плачеш! Жінка пахне сирою рибою там, де за Кама- Сутрою, мала б запашіти лотосом, а молоко її водянисте й гіркувате, з присмаком чоловічого сімені. А кров, що видоюється природою на потреби магічного Ока - солодка, хоч, ніби й така ж сама, як у венах, але та, у венах, - солона, мабуть, від невиплаканих сліз та герметичності колообігу. Адже в усіх нас багато невиплаканих сліз, бо з дитинства чуємо: "Не рюмсай, ти вже дорослий(а)!", "Чоловіки не плачуть!", "Ой, тільки не треба мене брати на понт жіночими сльозами!", "Я все зроблю, тільки не плач!", "Чого це я реву, як дурний(а)…", - ніби найгірше, що може зробити в житті людина - заплакати! У долоньках внутрішньої дитини накопичується гіркота невиплаканих сліз, доки ми споруджуємо й споруджуємо довкола неї мури, в’язниці, броньовані двері, ґрати, божевільні, камінні мішки, бетоновані склепи, громіздкі захисні саркофаги - годі їй вирватися звідтам коли-небудь на волю! Боїмося себе-дитини гірше ніж Чорнобиля! Ґотичні сутінки незмінно перебудовують структуру ДНК в організмі дитини асфальта й бетону…

Забігаючи вперед: я ночував під Філософським (Скліфасофським?) Каменем, під склепінням бронзових коренів розлогої покарлюченої дикої фісташки, виснажений, знесилений відродженням минулого. Спогади душили мене в своїх материнських обіймах, сонце піддавало жару в запалену голову, наче у піч (бйоцца в тєсной пєчуркє Лазо!)

Леґенди про викошений нами у Кацивелі дербан досі ши ряться, обростаючи потроху фальшивим пафосом і шаблонними подробицями припущень та фантазій. Але, з іншого боку, ця історія, гадаю, зігріла надіями на благословенне диво не один безмазовий голодний день, у який нещасне дитя гіпового гербарію стрімалося дощу, не маючи намету й піни під спальник, або - мусорів на гіповому "пляжі" у спекотний день (надто - "рибної середи" - дня планової зачистки голих та патлатих); або лісників-лісунів-полісунів - зоряної кримської ночі, просяклої запахами ялівцю, кипариса та перлової каші з сусідньої стоянки. Ми стояли за Кацивелі, за Понизівкою, на дикому пляжі біля санаторію "Зорі Росії", який тепер логічно перетворився на "Зорі України", але ані кримські зорі, ані вгодовані пихаті москалі за цей час не зрушили зі своїх курортних койко-місць ані на міліметр. Ми жили біля самого прибою, влаштувавши собі під напнутим на валуни плащ наметом колективне індіанське лігво - на поцуплених вночі із санаторійного пляжу дерев’яних лежаках, на шматах тертону з тенісного корту та розібраних картонних паках зі смітника поза пляжним баром. Вночі багаття створювало з наших голих тіней велетенські наскельні малюнки - ними найкраще було милуватися з води, яка мерехтіла фосфоресцентними істотками і спадистими зірками. У світлі повного місяця Майк вилазив на скелю й грався там у тетріс. Вранці нас будив скреготом своїх кроків береговий патруль. Вдень ми валялися та милися-пралися разом зі своїми джинсами в прибої, готували хавчик, збирали на горах сухі дрова або вирушали до Сімеїза по харчі та нових індіанців, по пляшки й ніштяки, а іноді Джанніс із Янкою влаштовували хрестовий похід до санаторійних душових, озброєні повними торбами косметики. Приємно було все-таки хоч іноді зачинитися в цивільному даблі, замість ничкуватися по колючих кущиках. Для підтирання, для розпалювання ватри та заразом і для читання мали кілька книжечок-покетів якоїсь запаморочливо безглуздої фантастики (пам’ятаю, одне з творінь називалося "Замок лорда Валентина" - ми ржали над ним до спазмів) без початку й кінця: розподіливши те читво на кавалки, почитували його, сручи, підтиралися прочитаним, обмінювалися між собою тим, що залишилося і, повірте, сенс тексту від того аж ніяк не втрачався. Ввечері до нас приходили з розкішними гостинцями відвідувачі, схильні по п’яні до екзотики та екстріму, що його марно намагалися отримати від нас за свої бухло та хавку: місцеві, мешканці санаторію та розчулені охоронці з сусідніх держдач, які прагнули ледь не з ложечки нас нагодувати, хапаючись щоразу за серце, голову й інші органи: "Ой ви бєдниє! Ви что, прямо тут і живйотє?!" У ґвинтових стрімко випалюються з організму всі поживні та корисні речовини, а надто бракує їм глюкози: Янка поглинала цукор ложками. Звідтоді, власне, й пішла славнозвісна приказка: "Тобі цукру як завжди, чи як ми мріяли?". "Любиш кататися - люби й катайся", - відказувала на те Яна. Ось так. Раз у три дні зранку ми напихали впольованими пляшками свої наплечники, залишали когось із купами безпритульного шмаття й перлися до Кацивелієвського пункту прийому склотари. Після нас пункт одразу ж зачинявся, бо закінчувались і гроші й порожні ящики для тари. Майк таргав найбільшого "Єрмака", напханого щільно по нікуди, та мріяв стати мільйонером - здати мільйон пляшок. Здається, він обламався на вісімсот-якійсь- там пляшці, засмоктаний ґвинтовими марафонами похмурого Мінська, грибами й болотами цього лиховісного місця. Виснажений марафонами, тиждень неголений пітерський Слава Спонсор йде полем, тримаючи напоготові пластиковий пакет для речових доказів. Назустріч - старенький сухенький білоруський дідок, який пасе корів "Што, синочєк, грібочкі собіраєш?" "Ага, - похмуро-загрозливо сичить Спонсор. - Поганочки!" Того ж вечора, запивши ті "поганочки" водочкою, Спонсор валить на побачення з якоюсь мінською інтеліґенткою, яка мала повний хед оф майнд запросити цього вічно обдовбаного монстра до Оперного театру. Ясна річ, наш герой (сподіваюся, ти живий і на свободі, Спонсоре, ким би ти не був!) оббльовує весь партер і свою любительку культурного гаяння часу.