— Це правда, що висновок медичної експертизи прийшов до вас ще в середу?
У голосі службовця почулася непевність.
— Щиро казати, я добре не знаю. В кожному разі, я прочитав його аж, у п'ятницю.
Мартін Бек помовчав. Вія чекав якогось пояснення.
— У нашій дільниці тепер тільки половина людей, — повів той далі. — Ми насилу встигаємо зробити найневідкладніше. А папери накопичуються. З кожним днем їх стає все більше й більше.
— Отже, до п'ятниці ніхто не читав висновку?
— Чому ж, читав начальник оперативного відділу. І в п'ятницю вранці спитав мене, в кого пістолет.
— Який пістолет?
— Той, що ним Сверд застрілився. Я не бачив ніякого пістолета, але гадаю, що його знайшов котрийсь із поліцаїв, які приїхали на виклик.
— Переді мною лежить їхній рапорт, — сказав Мартін Бек. — Якби вони знайшли зброю, то повинні були б написати про це в рапорті.
— Я не бачу ніяких помилок у діях нашого патруля, — почав захищатися службовець.
Боронить своїх людей, і не важко зрозуміти чому. Останнім часом поліцію критикують дедалі гостріше, стосунки з населенням погіршились, а навантаження майже подвоїлось. Через це люди масово звільняються з поліції, і, на жаль, кидають роботу, як правило, найкращі. Хоч у країні. зростає безробіття, добру заміну знайти важко. А тим, що залишились, треба триматися разом і боронити один одного.
— Може, й так, — погодився Мартін Бек.
— Хлопці зробили все, що належало. Зламавши двері і знайшовши в квартирі труп, вони викликали слідчого.
— Того Густавсона?
— Так. Він з кримінальної поліції. Це його справа робити висновки й називати в рапорті все, що, крім трупа, було помічене. Я вирішив, що вони звернули його увагу на пістолет і він забрав його.
— А потім не згадав про нього в рапорті?
— Таке часом буває, — сухо відповів службовець.
— Ось що, схоже, що в кімнаті зовсім не було зброї.
— Так, схоже, але я довідався про це аж у понеділок, коли розмовляв з Крістіансоном і Квастму. І відразу переслав усі папери на Кунгсгольмсгатан.
Та поліційна дільниця і будинок кримінальної поліції містилися в одному кварталі, і Мартін Бек дозволив собі зауважити:
— Це не так уже й далеко.
— Ми тут не допустилися ніякої помилки, — заперечив службовець.
— Мене, власне, більше цікавить, що сталося з Свердом, аніж те, хто зробив яку помилку.
— Навіть якщо хтось і допустився помилок, то принаймні не служба охорони громадського порядку.
М'яко кажучи, натяк був прозорий, і Мартін Бек вирішив за краще скінчити розмову.
— Дякую за допомогу, — сказав він. — До побачення. Наступним на проводі в нього опинився слідчий Густавсон, який справляв враження страшенно замороченого.
— Ага, та справа, — згадав він. — Так, незрозуміла історія. Але я вважаю, що таке буває.
— Що саме?
— Незрозумілі історії, загадки, яких просто не можна відгадати. Відразу видно, що дарма братися за них, краще відразу махнути рукою.
— Будьте такі ласкаві й прийдіть сюди, — сказав Мартін Бек.
— Зараз? На Вестбергу?
— Авжеж.
— На жаль, це неможливо.
— Справді? — Мартін Бек глянув на годинник. — Скажімо, о пів на четверту.
— Але я просто не…
— О пів на четверту, — ще раз сказав Мартін Бек і поклав трубку.
Він підвівся й почав ходити по кімнаті, заклавши руки за спину.
Гарний початок, нічого не скажеш. Так воно здебільшого й буває останні п'ять років, усе частіше доводиться найперше з'ясовувати, як діяла поліція. І не раз виходить, що зробити. це важче, ніж розслідувати саму справу.
Альдор Густавсон з'явився о п'ятій хвилині на п'яту.
Його прізвище нічого не казало Мартінові Беку, але обличчя було знайоме. Худорлявий брюнет років тридцяти, розхристаний і зухвалий.
Мартін Бек згадав, що інколи бачив його в кімнаті чергових стокгольмської кримінальної поліції та в інших, не таких почесних місцях.
— Сідайте, будь ласка.
Густавсон умостився в найзручніше крісло, закинув ногу на ногу й витяг сигару. Тоді запалив її і сказав:
— Марудна історія, правда? Ну, які будуть запитання?
Мартін Бек хвилину помовчав, крутячи між пальцями кулькову ручку. Тоді спитав:
— Коли ви прибули на Бергсгатан?
— Увечері, десь близько десятої.
— І що ви там побачили?
— Страхіття. Великі білі хробаки. Нестерпний сморід. Один поліцай виблював у передпокої.
— Де були патрульні?
— Один вартував біля дверей, а другий сидів унизу в машині.
— Вони весь час охороняли двері?
— Казали, що весь час.
— А що ви… що ти зробив?
— Ясно що — зайшов і поглянув. Жахлива, скажу вам, картина. Але треба було глянути, ану ж якийсь злочин.