— І тут ви не помиляєтесь.
— Що в них було, тепер не має значення.
— Якщо вам цікаво, я скажу. В Іспанії над тими пляшками трохи почаклували. Зовні — чисто лікерні, а всередині — розчин морфіну і фенедріну, на які тоді був великий попит. Той ящик був дорогенький.
— Наскільки я знаю, після такого довгого терміну вам уже не загрожує кара за ввіз контрабанди, адже скінчилося тільки на спробі?
— Так, правда ваша, — протяглим голосом відповів Маурітсон, ніби досі про це не подумав.
— Далі, я маю підстави вважати, що Сверд вас шантажував.
Маурітсон промовчав, і Мартін Бек, здвигнувши плечима, додав:
— Не відповідайте, якщо не бажаєте.
Маурітсон і досі не заспокоївся. Він крутився на стільці, ніяк не міг утримати руки в спокої.
«Мабуть, усе-таки вони його били», — здивовано подумав Мартін Бек.
Він знав Кольбергові методи — вони майже завжди були гуманні.
— Ви платили Свердові по сімсот п'ятдесят крон на місяць?
— Він заправив тисячу. Я йому запропонував п'ятсот. Зрештою ми зійшлися на семистах п'ятдесяти.
— Розповідайте самі, — мовив Мартін Бек. — Якщо десь спіткнетесь, відтворимо картину разом.
— Ви певні? — В Маурітсона нервово засіпалось обличчя. — Хіба можливо відтворити картину?
— Чому неможливо? — сказав Мартін Бек.
— Ви також вважаєте, що я божевільний? — раптом спитав Маурітсон.
— Ні. Чого б я мав вважати вас божевільним?
— Усім здається, що я схибнувся. Я й сам ладен повірити в це.
— Розкажіть, як воно було, — попросив Мартін Бек. — Тоді все з'ясується. Отже, Сверд шантажував вас.
— Він був справжня п'явка, — сказав Маурітсон. — Тоді мені ніяк не можна було попастися. Мене вже судили раніше, на мені висіло два умовних вироки, і я був під наглядом. Але ви, звичайно, самі знаєте про це.
Мартін Бек промовчав. Він ще не встиг докладно ознайомитися з минулим Маурітсона.
— Ну, сімсот п'ятдесят крон на місяць — не такі вже й великі гроші, — повів далі Маурітсон. — Дев'ять тисяч на рік. А сам той ящик був більше вартий.
Він урвав свою розповідь і вигукнув:
— Ніяк не збагну, звідки вам усе це відомо?
— У нашому суспільстві майже на всі випадки є папірці, — люб'язно пояснив Мартін Бек.
— Таж ті негідники, мабуть, щотижня розбивали ящики, — сказав Маурітсон.
— Розбивали, але тільки ви не взяли відшкодування.
— Так, не взяв… Я насилу відбився від того проклятого відшкодування. Бо тоді інспектори страхової компанії упхали б носа в мої справи. Досить мені було Сверда.
— Ясно. А що далі?
— Другого року я хотів перестати платити, та не встиг спізнитися й на два дні, як старий почав погрожувати мені. А мої справи боялися стороннього ока.
— Ви могли подати на Сверда Позов за шантаж.
— Отож-бо. І самому втелюжитись на кілька років. Ні, залишилося тільки одне — трусити кишеню. Той диявол кинув роботу, а я йому виплачував ніби пенсію.
— І кінець кінцем вам набридло.
— Ну так.
Маурітсон нервово жмакав у руках хусточку.
— А що, скажіть щиро, вам би не набридло? Ви б зробили інакше? Ви знаєте, скільки я йому виплатив?
— Знаю. П'ятдесят чотири тисячі крон.
— Усе вам відоме, — сказав Маурітсон. — Ви б не могли забрати справу про банкове пограбування від тих скажених?
— Мабуть, не зможу, — відповів Мартін Бек. — Але ви не скорились долі, правда? І пробували час від часу його налякати?
— А ви звідки знаєте? Десь рік тому я почав прикидати, — скільки я виплатив тому падлюці. І поговорив з ним.
— Як саме?
— Підстеріг на вулиці і сказав, що з мене годі. А та п'явка й питає мене, чи я знаю, що буде, коли гроші не надійдуть на його рахунок.
— А що було б?
— Він помчав би в поліцію. Звичайно, та справа з ящиком мохом поросла, та однаково поліція почала б порпатися в теперішніх моїх справах. А деякі з них були не вельми законні. До того ж важко було б пояснити, чому я стільки років йому платив.
— Проте Сверд вас одночасно й заспокоїв. Сказав, що скоро помре.
Маурітсон помовчав.
— Що, він сам розповів вам про це? Чи це також десь записане?
— Ні.
— Ви, може, ясновидець?
Мартін Бек похитав головою.
— То звідки ви все це знаєте? Він сказав, що в нього рак у череві й що йому жити хіба півроку. Мені здається, він трохи злякався. А я подумав, що коли вже утримував його шість років, то шість місяців якось дотягну.
— Коли ви розмовляли з ним востаннє?
— У лютому. Він скиглив і скаржився мені, наче якому родичеві. Казав, що лягає в лікарню. Він її назвав фабрикою смерті. Бо це була онкологічна клініка. Бачу, старому й справді скоро капець. «Ну й слава богу», — подумав я.