– Її рука була холодна, – тихо, майже пошепки сказала Мирослава. – Вона померла вночі уві сні, а я спокійно спала до ранку. Я не розумію, чому я нічого не відчула ввечері? Ми ж з нею були такі близькі. Не було лихого передчуття або душевної тривоги.
– Ви почувалися винною? – також стиха запитав Василь Павлович.
– У той час я відчула, як на голові від жаху волосся стало дибки. Здалося, що світ навколо захитався й щез.
– Ви дуже злякалися?
– Так! Я зіскочила з ліжка та з диким криком вискочила з хати. Прийшли сусіди, щось казали, про щось запитували, але я нічого не розуміла. Я вийшла в сад, щоб не бачити, як у нашій хаті хазяйнують чужі люди. Все відбувалося ніби не зі мною. Пам’ятаю, як зазирнула у вириту могилу. Вона здалася мені прірвою, яка має поглинути назавжди мою бабусю. Я не хотіла залишатись у світі, де її немає, тому стрибнула на домовину та благала закопати мене разом з нею… Вибачте, я не можу більше, – зітхнула Мирослава, відчувши, як спазми здушили горло. – Це дуже важкі спогади.
– Добре, добре, – почула вона заспокійливий голос психолога. – На сьогодні досить. Коли ви ще зможете прийти, щоб продовжити нашу розмову?
Мирослава вагалася.
– Завтра. Я прийду до вас завтра, – сказала вона невпевнено.
– Намагайтеся більше не згадувати ці сумні події та заспокойтеся. Домовилися?
– Принаймні спробую.
Коли Мирослава залишила приміщення, то полегшено зітхнула. З душі ніби камінь впав. Їй дали змогу виговоритися, її вислухали. З іншого боку, вона почала тривожитися. Вона пообіцяла прийти завтра – це було там, у затишному кабінеті психолога, де багато квітів і тихенько дзюрчала вода у міні-фонтанчику. Зараз вона була частиною багатолюдного натовпу, який скидався на великий мурашник. Здавалося, люди рухаються хаотично, але це було не так. Кожен з них мав свою долю, свій характер, місце проживання та родину. Будь-хто з цих людей міг розповісти історію свого життя, і всі вони були б різні. Ось, наприклад, ота рудоволоса дівчина має щасливий вираз обличчя. Напевне, вона зараз квапиться на побачення, бо зиркнула на годинник і прискорила ходу. Жінка поважного віку скупилася в магазині й повільно прошкує додому. Не поспішає. Її вже ніхто не чекає вдома. Вона часто хворіє, бо має жовту безкровну шкіру. Зараз відчуває себе частиною натовпу і від цього їй трохи легше. Вдома сумні стіни та самотня старість знову почнуть тиснути їй груди, тому вона ввімкне телевізор і буде куняти перед ним: усе-таки, ніби є хтось живий поруч і балакає, хоча й говорить не до неї. У кожного із цих перехожих своя історія, своє життя. У Мирослави ж частина життя була під грифом «таємно». Вона нікому жодного разу про неї не розповідала. Чи зможе вона розкрити свою таємницю завтра психологу? Мирослава з острахом озирнулася, ніби ці люди могли заглянути до неї в душу чи прочитати думки. «У мене параноя», – подумала Мирослава і прискорила ходу.
…Цієї ночі Мирослава знову погано спала. Як завжди, наснилася бабуся, і жінка прокинулася з мокрим від сліз обличчям. Хотілося плакати з відчаю – настільки сон був схожий на реальність. У голову полізли нав’язливі думки з минулого. Мирослава тихенько, щоб не розбудити чоловіка, вийшла на балкон, на повні груди вдихнула свіже повітря. Гамірливе місто спало. Мирослава потяглася до пачки «Бонду», нервовим рухом дістала цигарку, чиркнула запальничкою. Взагалі вона майже не палила, але у хвилини розпачу йшла на балкон, де можна було бодай якось усамітнитися та зібрати докупи думки. Вона знову згадала той день, коли не стало її милої бабусі. Мирослава жадібно палила, кусаючи губи, та не в змозі стримати сльози. То був жахливий час у її житті. Вона втратила найдорожчу в своєму житті людину, якій могла у хвилину щастя або найбільшої душевної тривоги розкрити всю себе і бути певною, що знайде відгук почуттям – доброти, покірливості та просто чулості.
Мирослава добре пам’ятала той день, коли вона входила в зовсім інший, невідомий їй жорстокий світ. Її одразу ж направили до дитбудинку. Після всіх формальностей вона вперше побачила свою виховательку. Ця вихователька являла собою цілковиту протилежність її бабусі. Валентина Іванівна була огрядною жінкою з товстими пальцями, які одразу ж не сподобалися тринадцятилітній Мирославі. Дівчинці здалося, що ці пальці чомусь неодмінно мають учепитися їй у шию та задушити.
– Мене звуть Валентина Іванівна, – сказала жінка, і слух Мирослави різонув грубий, майже чоловічий голос. – Ти мусиш жити тут за моїми правилами. Я не терплю непокори та можу покарати. Порядок для мене – це все! Зрозуміла?