«Я знала, знала, що вона жива!» – майнула у Мирослави думка, і вона нарешті опанувала себе та змогла відірвати від землі свої ватяні ноги.
– Бабусю-ю! – закричала вона й побігла до старенької.
Раптом побачила, як бабуся спритно почала рухатися крізь натовп і вже за мить була у вагоні.
– Обережно! Двері зачиняються! – почула жінка застережливий голос, і перше ніж вона встигла добігти до бабусі, двері зачинилися й вагони зрушили з місця.
– Бабусю!!! – несамовитим, повним відчаю голосом заволала Мирослава, зрозумівши, що електричка поїхала.
Тепер вона ніколи її не побачить! Мирослава помітила бабусину хустинку десь усередині вагона.
– Зачекайте! – крикнула вона. – Там моя бабуся!
Почуття страху від того, що вона може втратити єдину нагоду зустріти рідну людину, вмить скувало тіло Мирослави. Вона знесилено сіла на землю. Одразу ж до неї підійшов чоловік у міліційній формі.
– Вам зле? Викликати «швидку»? – запитав він.
– Там… Там… – Мирослава вказала пальцем. – Там моя бабуся.
– Ви загубили свою бабусю? Чи не так? – запитав чоловік у формі, допомагаючи Мирославі звестися на ноги.
– Так… Ні, не зовсім, – відповіла Мирослава.
– Можливо, вона сама доїде додому?
– Ні, розумієте, вона… – Мирослава хотіла сказати «давно померла», але вчасно збагнула, що буде схожа на божевільну. – Дякую вам, – сказала вона. – Зі мною все добре.
Міліціянт відійшов від дивної жінки, а Мирослава ніяк не змогла збагнути, що то було. Вона піднялась ескалатором нагору, купила пляшку «Миргородської» та запила нею дві таблетки валер’янки. Звичайно ж, вона помилилася. То була старенька, дуже схожа на її бабусю. Як вона могла подумати, що бабуся жива, якщо своїми очима бачила її у труні? Винуваті у всьому її дивні сни та нервова напруга. Перший рік після смерті бабусі вона все вдивлялася в натовп, досі не вірячи у її смерть. Тоді їй здавалося, що ось-ось серед людей вона побачить свою бабусю і зрозуміє, що її смерть – лише жахливий сон, який нарешті скінчився. Потім вона перестала нишпорити очима по натовпу. І ось знову… Ні, вона помилилася й це є реальність. Треба їхати на базу та працювати.
Валер’янка подіяла. Мирослава трохи заспокоїлась і знову стала на ескалатор. Хай скільки вона послуговувалася метро, увесь час їй не набридало дивитися на людей, які їхали ескалатором у протилежному напрямку. Вони були так кумедно нахилені!
До платформи залишалося не більше за десять метрів, коли Мирослава вже ззаду помітила на протилежному ескалаторі знайому хустинку в синю квіточку. Серце у грудях на мить завмерло, а потім шалено закалатало. Вона встигла розгледіти гострі худенькі плечі старенької. Сумнівів не було! Не могло бути!
– Бабусю! – щодуху закричала Мирослава та мимоволі рипнулася назад, налетівши на якусь жінку.
– Що ви робите?! – загорлала та. – Ви мені всі ноги відтоптали!
Мирослава швидко побігла до протилежного ескалатора. Вона не стала чекати, доки східці повільно доповзуть угору. Жінка побігла сходинками, перепрошуючи людей, потім знову вниз – там не побачила бабусю, але на ескалаторі, що рухався угору, знову майнула знайома хустинка. Мирославі довелося ще раз піднятися нагору. Вона прожогом вибігла на вулицю, але бабуся мов крізь землю провалилася. Розгублена і стривожена Мирослава знову спустилася в метро. Якщо ця старенька їздить електричками туди-сюди, то був шанс іще раз зустріти її та розгледіти. Жінка почала на платформі зустрічати і проводжати електрички, пильно вглядаючись у натовп. Бабусі ніде не було. Проте охоронець уже помітив дивну розгублену жінку, яка цілісіньку годину нікуди не їде. Тоді Мирослава, щоб уникнути неприємностей, переїхала на іншу станцію.
Мирослава втратила лік часу. Вона переїжджала з однієї станції на іншу, все ще сподіваючись зустріти стареньку в білій хустинці. Жінка розуміла, що бабуся з її матіолового саду не може бути тут, серед живих. Так говорив її мозок. А в серці жевріла надія, що в житті трапилося якесь непорозуміння. Можливо, вона захворіла психічно і смерті бабусі не було? Її забрали до божевільні, а потім направили до дитбудинку. Могло статися так, що вона була психічно хвора і бабусю вмовили здати її на виховання під наглядом лікарів до інтернату. Бабуся загубила її сліди й зараз намагається знайти свою Миру. Тому вона, неграмотна сільська жінка, блукає у пошуках онуки гамірливим мегаполісом. Так, скоріше так і є. І чому вона до цього часу жодного разу не поїхала в село, де минуло її дитинство? Можливо, її сни були віщими? Її ніхто не хотів слухати. Вона жила своїм життям, а бабусине серце весь час краялося? Як вона могла спокійно жити стільки років?