Думки плуталися в голові, вимальовуючи неймовірні картини. Мирослава то думала, що неймовірні картини життя малює її хвора уява, то запевняла себе, що старенька випадково дуже схожа на її кохану бабусю, то її знову брав у свої тенета сумнів.
Коли метро майже спорожніло, вона дістала з сумочки мобільний телефон, щоб дізнатися час. Овва! Будо сімнадцять пропущених дзвінків. Телефонували по черзі Андрій та Оксана. Була одинадцята година вечора. Лише тепер Мирослава відчула, як живіт прилип до спини – вона зранку нічого не їла. Губи спеклися від спраги, хоча в руках вона тримала надпиту пляшку мінералки. Ноги набрякли та гули від утоми.
Розбита, розчарована й виснажена, вона повернулася додому опівночі.
– Славо, хіба так можна? – дорікнув Андрій. Він хотів ще щось сказати, але побачив бліду та стомлену жінку, яка ледь трималася на ногах. Він устиг підхопити Мирославу до того, як вона звалилася від утоми снопом.
– Господи, Славочко, що з тобою? – Андрій поклав її на ліжко, зняв взуття з набряклих ніг.
Він швидко роздягнув знесилену Мирославу, напоїв гарячим чаєм з м’ятою.
– Дякую, любий, – сказала Мирослава, коли відчула, як від гарячого напою стає тепліше не лише в середині тіла, а й на душі.
– Де ти була? – спитав Андрій, погладжуючи її чорне, ніби шматок відбитої та застиглої смоли, волосся.
– У справах, – тихо відповіла Мирослава, не впізнавши свого голосу. Напевне, вона його надірвала, коли волала в метро.
– Які можуть бути справи об одинадцятій ночі? Марічка казала, що ти поїхала на базу ще з ранку та більше не поверталася.
– Я не була на базі.
– Я думав, що поміж нами немає таємниць.
– Якщо я скажу правду – ти мені не повіриш.
– Принаймні я буду намагатися тебе зрозуміти, – мовив Андрій і взяв у свої долоні руку Мирослави. Вона була прохолодною та здавалася такою слабкою.
– Сьогодні в метро я бачила… Ти не повіриш, я бачила… – у Мирослави ніяк не повертався язик сказати, кого вона бачила.
– Привид?
– Майже. Свою бабусю.
Андрій помітив нездоровий блиск ув очах жінки.
– Люба, ти ж знаєш, що вигадуєш нісенітниці, – якомога спокійніше заговорив він, погладжуючи руку дружини.
Зараз Мирослава була майже впевнена, що бачила саме свою бабусю, а не схожу на неї чужу стареньку.
– Я ж казала, що ти мені не повіриш, – Мирослава невдоволено звільнила руку. – Я розумію, що в це повірити важко, але ж я її бачила на власні очі!
– Ти бачила її так, як бачиш зараз мене?
– Ні, я бачила її здалеку.
– Ти добре розгледіла її обличчя?
– Я його зовсім не бачила, – зітхнула Мирослава.
– Тож, виходить, була інша жінка. Чи не так? Ти виснажилася на роботі, весь час думаєш про несплачений кредит, живеш у напрузі, чекаючи перевірок. Тобі треба зупинитися на якійсь час, попити заспокійливе та снодійне. Ти ж досі бачиш ті сни?
– Так.
– Хочеш, сходимо завтра до лікаря вдвох?
– Я не хочу знову потрапити до божевільні.
– Можна лікуватись амбулаторно. То як?
– Я подумаю. Ти маєш рацію. Бабуся померла, а в мене розхиталися нерви. Добраніч, любий. Дякую за все. А тепер залиш мене, я дуже стомилась і хочу спати.
Андрій запропонував разом повечеряти, але Мирослава відмовилася. У неї не було сили дійти до кухні. До того ж вона хотіла ще раз прокрутити в пам’яті все, що відбулося цього дня. Їй треба проаналізувати ще раз усі події та зробити висновки. Вже засинаючи, Мирослава згадала, що так і не потелефонувала Оксані.
6
Слова Андрія майже стовідсотково повторила Оксана, коли Мирослава розповіла про свою пригоду.
– Ось не хочеш прислухатися до моєї поради, – дорікнула Мирославі подруга. – Поїдьмо до твого села. Ти побачиш усе своїми очима та заспокоїшся. Бо так у тебе незабаром дах зірве.
– Ти ж знаєш, що я не можу, – зітхнула Мирослава. – Розумію, що ти маєш рацію, але я ще морально не готова до поїздки.
– Я буду з тобою поруч. Попрошу свого бой-френда відвезти нас туди на автівці. Тож у будь-яку хвилину ми зможемо повернутися назад, – вмовляла Оксана.