– Дякую тобі. Тільки-но я буду готова, одразу ж поїдемо, – погодилася Мирослава.
Кілька днів Мирослава нікуди не ходила, опріч крамниці. Зараз вона заспокоїлась і зробила висновок, що поводилася по-дурному. Звичайно ж, то була зовсім чужа жінка. Хіба не так одягаються тисячі сільських жінок поважного віку? Усі вони носять біленькі совдепівські хустинки у синю квіточку, сірі практичні кофтини та фартушки.
Мирославі треба було з’їздити до санепідемстанції. Можна було проїхати в метро кілька станцій, можна було й теліпатися в напханій людьми маршрутці цілу годину. Мирослава вирішила не спускатися в метро, боячись, що жахіття повториться. Можна було сісти на маршрутку прямісінько біля крамниці. Тоді їй довелося б робити пересадку. Якщо ж пройти півкварталу й завернути за ріг величезного майже скляного будинку у вигляді велетенського вітрила, там сісти на сто першу маршрутку та доїхати без пересадок. Мирослава вирішила пройтись прогулятися, щоб не робити пересадок. Вона йшла не поспішаючи. Було приємно розчинитися у великому натовпі, щоб відчути себе достоту такою, як і всі, а не заручницею снів та примар. Вона мимоволі звела голову, милуючись тонованими блакитними вікнами височенної споруди. «Вітрила» – так називали цю будівлю. Тут були офіси різних організацій і фондів. «Скільки ж тут кімнат та офісів? – відрухово подумала Мирослава. – Напевно, кілька тисяч. Можливо, десятки тисяч?»
Мирослава прискорила крок. Раптом серед натовпу вона побачила, як промайнула знайома біла хустинка. Серце почало шалено калатати, розриваючи груди, в голові зашуміло й запаморочилося. Чи то їй привиділося? Вона майже побігла, наштовхуючись на перехожих. Вона помітила стареньку. Та сама хусточка, та сама кофтинка. Мирослава не помітила, як із шиї злетів її улюблений зелений шалик. Вона не чула, що якась молодиця кричала їй навздогін, намагаючись його повернути. Мирославі за будь-яку ціну треба було наздогнати ту незнайомку, щоб покласти край своїм сумнівам. Вона вже наближалася до старенької, відстань між ними повільно зменшувалася. Мирослава не стала гукати, щоб не сполохати жіночку. Десь у її підсвідомості жевріла думка, що то все ж таки її бабуся. Вона навіть устигла уявити їхню зустріч. Від цієї думки у Мирослави мимоволі накотилися на очі сльози. Тим часом жінка завернула за ріг «Вітрил», а Мирослава змахнула сльозу, що застилала зір. Старої вже не було! Мирослава забігла за рік будинку, але старенька як крізь землю провалилася.
– Та що ж це таке?! – скрикнула у розпачі жінка.
На неї з неприхованою цікавістю подивився огрядний дядечко у малиновій краватці. Спочатку Мирославу охопив відчай. Вона не знала, що робити далі. Хотілося сісти просто серед тротуару та з розпуки розревітися. Але потім вона подумала, що не можна гаяти час. Старенька має бути десь поруч. Не могла ж вона взяти й ось так зненацька щезнути, луснути, як мильна бульбашка. Треба не гайнувати час на марні сльози, а шукати й ще раз шукати!
Мирослава перейшла дорогу та потрапила до невеличкого скверика. Старенька могла стомитися й піти сюди, щоб сісти на лавку відпочити. На диво, тут ще з радянських часів зберігся невеличкий фонтанчик. І хоча він зараз був схожий більш на маленький потічок, аніж на водограй, біля нього завжди було людно. Алеями прогулювалися молоді матусі з візочками, галасувала дітлашня, підставляючи руки під струмені води, на мить забувши про свої велосипеди. На лавках відпочивали старші люди.
Мирослава пильно вдивлялася в людей навколо. Звичайно, міські старенькі дуже відрізнялися від сільських бабусь. Тому, якщо тут була старенька у білій хустинці, вони б її одразу ж помітили.
– Пробачте, – Мирослава підійшла до лавки, де сиділи бабці, – ви випадково не бачили тут бабусю у хустинці та сіренькій кофтині? Вона худенька, невеличка на зріст.
– Здається, такої тут не було, – відказала одна.
– Ні, не було, це точно. Я вже дві години гуляю тут з онуком і такої не бачила, – додала друга.
– Дякую, – сказала Мирослава та пішла до іншої лавки.
– А що, загубилася стара? – почула вона позад себе.
– На кшталт того.
– От горе, – зітхнула бабця, – і молодим немає спокою через старих.
Мирослава обійшла весь сквер, але ніхто такої жінки не бачив. Стомлена та розгублена Мирослава вирішила повернутися додому, щоб заспокоїтись, і вже завтра поїхати у справах до санстанції. Мимоволі її погляд ковзнув до підземного переходу, яким можна було потрапити в метро. Жінка заклякла на місці. В підземний перехід хутко спускалася старенька у білій хустині. Мирослава, боячись знову загубити її з очей, побігла щодуху до переходу. Вона ледь не впала на сходах, швидко пробігла повз нав’язливих продавців квітів і зупинилася на розпутті. Старенька могла вийти на другий бік дороги або ж потрапити в метро. Мирослава, не роздумуючи ні хвилини, мерщій піднялася сходами. На вулиці старенької не було. Жінка збігла вниз та спустилася в метро. Тепер слід було сподіватися лише на випадкову вдачу.