– Нічого не хочеться, – мовила вона, сідаючи до столу. – Хочу лише пити.
Андрій налив у тарілку ще теплого супу, поруч поклав ложку та окраєць хліба.
– Їж понад силу, бо зовсім з ніг звалишся.
– Так-так, мені зараз потрібно набратися сил, – Мирослава механічно піднесла ложку до рота, не помітивши, що та порожня.
– Славо, нам треба з тобою серйозно поговорити, – сказав Андрій, підносячи ложку з супом до рота Мирослави. Та ковтнула його, як голодне пташеня.
– Слухаю тебе.
– Я наполягаю на тому, щоб завтра ти пішла зі мною до лікаря, – чітко карбуючи кожне слово, промовив Андрій.
– До якого? Я ж не хвора.
– Ми підемо до психіатра.
– Я все зрозуміла, – в голосі Мирослави забриніла легка іронія, – ти хочеш мене спровадити до божевільні. Давай! Так найлегше спекатися жінки!
– Люба, чи я коли бажав тобі зла? Ти пройдеш курс лікування і вже не буде тієї старої, повір мені. Я розмовляв з Оксаною, вона теж такої думки.
– Так ви з нею вже змовилися? – засміялася Мирослава. Сміх її був злий, неприродний. – Чи не на моє місце вона мітить?
– Що ти верзеш?! Що ти кажеш? Вона ж твоя найкраща подруга!
Мирослава перестала реготати так само зненацька, як і почала.
– Ні до якого лікаря я не піду, – кинула вона зле.
– Знову будеш до знемоги бігати містом?
– Уяви собі, що так. Дякую за вечерю.
– Випий склянку теплого молока, я туди добавив меду. Моя мати так готувала татові, коли той погано спав.
– Не хочу, – сказала, як відрубала. Повернулася та пішла, ніякого «добраніч».
До лікарні Мирослава все-таки потрапила. Наступного дня вона в електричці знепритомніла. Хтось викликав «швидку», й її відвезли до лікарні. Добре, що у неї при собі був паспорт і записник з телефонними номерами. Чергова медсестра приймального покою викликала Андрія. Мирославу направили не до терапевтичного відділення, як планували, а до психіатрії. Андрій розповів лікареві про зміни в поведінці Мирослави. Лікар сказав, що Мирослава дійсно хвора, не проминувши дорікнути, що жінку слід було доставити раніше, не чекаючи на критичний стан.
…Коли Мирослава розплющила очі, то не одразу зрозуміла, де вона є. Незнайоме приміщення. Білі стіни. Біла потріскана стеля, схожа на географічну мапу. Біля ліжка тумбочка. Вікна без фіранок, але заґратовані. Є ще одне ліжко, на якому, закутавшись майже по самі вуха, спить якась жіночка. Мирослава зрозуміла: вона в лікарні. Вона напружила мозок, згадуючи останні події. Вона сіла в ту саму електричку, що й бабця у білій хустині. Більше нічого не пам’ятала.
Мирослава підвелася з ліжка, повільно підійшла до вікна. Здається, це був перший поверх, але на високому фундаменті. За вікном – невеличкий скверик, де під розлогими яблунями, які були схожі на гігантські парасолі, одиноко примостилися дві дерев’яні лавки. Все тіло здавалося заважким, у голові щось шуміло та гуло, ноги були ніби ватяні. А ще дуже хотілося пити. Мирослава облизала язиком пошерхлі губи. Тягнучи важкі ноги, вона підійшла до дверей, смикнула за ручку. Вони були замкнені. Мирослава затарабанила кулаком у двері, забувши про сусідку.
– Не грюкай, – сказала жінка під ковдрою. – Прив’яжуть до ліжка, тоді будеш ревти як корова.
– Але ж я хочу пити!
– Візьми у мене на тумбочці в чашці воду, – запропонувала жінка.
– Я не хочу пити з чужої чашки.
– То натисни червону кнопку коло свого ліжка. Щоправда, тут не дуже люблять, коли їх турбують без потреби.
– Але у мене є потреба – мені дошкуляє спрага.
– То натисни, тобі принесуть «Боржомі», – гигикнула сусідка й натягла ковдру на голову.
Санітарка відкрила тумбочку біля ліжка.
– Тут є вода та харчі, – лагідно й тихо, як завжди говорять із хворими, сказала санітарка. – У вас красивий та уважний чоловік.
– Сама знаю, – в тон їй відповіла Мирослава.
Вона відкрила пляшку «Миргородської» та жадібно випила половину. Мирослава не хотіла нікого бачити, тим паче розмовляти. Вона одразу ж лягла в ліжко й за прикладом сусідки натягла на себе благеньку ковдру. Хотілося відгородитися від усього світу, побути на самоті, зібрати до купи думки. Виходить, що вона психічно хвора. Так вирішив її чоловік і лікар. Вони помиляються, бо не були на її місці, не бачили на власні очі стареньку, тому вони їй не вірять. Що ж, нехай буде по-їхньому. А лікуватися вона буде, бо нерви натягнуті, як тятива стріл. Один непомітний рух – і на великій швидкості вилетить стріла. Добре, якщо вона нікого не зачепить. А якщо від неї постраждають близькі їй люди?
Коли принесли їжу, Мирослава з’їла геть усе, навіть не помітивши, що в супі плавав один шматочок картоплини і ледь помітна розварена дрібна вермішель. Потім за мить проковтнула пісну пшеничну кашу з солоним огірком. Вона не противилася, коли ввечері медсестра поставила їй крапельницю, та з виглядом слухняної дитини ковтнула пігулки.