Перед нічною зміною до неї навідався Андрій.
– Як ти почуваєшся? – запитав він, примощуючись на край ліжка.
– Дякую, добре.
– Ти вечеряла?
– Так, – відказала вона, вже не пам’ятаючи, що їла. – Не переймайся, у мене все добре.
Розмова не клеїлася. Мирослава нікого не хотіла бачити поруч.
– Йди на роботу, бо спізнишся.
– У мене ще є час.
– Я хочу спати, – сказала Мирослава, бо дійсно у неї злипались очі.
– То від пігулок спати хочеться, – встряла у розмову її сусідка по палаті.
Андрій пішов, але тут до Мирослави причепилася сусідка.
– Мене звуть Таня. А тебе? – запитала вона, ходячи ніби маятник по палаті.
– Мирослава, – неохоче, заради пристойності, відповіла Мирослава.
– Таке ім’я, що одразу не запам’ятаєш, – сказала Таня. – У тебе є ручка і клаптик паперу.
– Навіщо вони тобі?
– Запишу твоє ім’я та прізвище. А ще краще номер твого телефону.
– А номер навіщо?
– Коли мене звідси випишуть, я буду тобі телефонувати. Мене повинні незабаром відпустити додому.
– Скільки часу ти вже лікуєшся?
– Чотири місяці. А минулого разу я тут лежала п’ять місяців і три дні!
П’ять місяців?! Ні, Мирослава на таке не згодна. Їй не можна залишатися тут так довго. Завтра прийде на обхід лікар, і Мирослава попрохає його давати їй сильнодіючі ліки, щоб за тиждень-два повернутися додому.
– Так є у тебе ручка й папірець? – вивів її з задуму голос Тані.
– Подивися в тумбочці, що там є.
– Овва! Тут у тебе такий красивий виноград! – з дитячим захопленням скрикнула Таня. – Ти мене почастуєш?
– Бери, що хочеш, – сказала Мирослава стомлено та додала: – Тільки, будь ласка, не маяч перед очима.
Мирослава повернулася обличчям до стіни й не помітила, коли заснула. Вона відмовилася від вечері, прийняла ліки та знову заснула.
Мирослава прокинулася вночі. Її сусідка монотонно, з однаковою періодичністю видавала «хррр-фуу». Мирослава подумала, що проспала півдня, а тепер буде страждати на безсоння. Вона тихенько підвелася з ліжка, пройшлася по палаті. У вікно лив своє сріблясте сяйво круглолиций місяць. Мирослава згадала, як бабуся завжди їй радила довго не дивитися на місяць. Але він був такий великий, з рожевими відтінками, суворий і холодний серед міріад миготливих зірок! Жінка підійшла до вікна та замилувалася нічним небом, яке перерізав Молочний Шлях, ніби великий шматок пирога. Парасольки яблуневого гілля зараз стали темними й кидали на землю чорну тінь.
Мирослава потяглася рукою, щоб ширше відкрити кватирку, та завмерла. Знадвору долинало сюрчання цвіркунів і тихеньке схлипування. Мирослава заклякла в одній позі та затамувала подих, вслухаючись у дивний звук. Сумнівів не було: за вікном хтось тихесенько й жалібно плакав. І тут жінка помітила на лавці під яблунею маленьку, схилену постать у білій хустині. Це була та сама старенька! Мирославі від хвилювання запаморочилось у голові, а в грудях шалено закалатало серце. Вона щосили затарабанила у вікно.
– Бабусю! – закричала вона. – Ти мене шукала? Я тут! Я зараз вийду до тебе!
– Що?! Що трапилося?! – зіскочила з ліжка перелякана Таня. – Ти зовсім здуріла чи що? – запитала вона невдоволеним сонним голосом.
– Дивись, дивись, там до мене прийшли!
– Твої родичі теж такі дурні, як і ти? – позіхнула Таня, натискаючи червону кнопку біля свого ліжка.
Майже одночасно клацнув у дверях замок і зайшла медсестра і черговий лікар.
– Чому не спимо? – запитав лікар.
– До мене прийшла бабуся! – зі сльозами радощів на очах відповіла Мирослава. – Випустіть мене до неї.
– Час побачень буде завтра вранці та ввечері, – сказав лікар.
– Але ж вона мене знайшла! – збуджено говорила Мирослава.
– Вона здалека приїхала?
– Напевно!
– Ви не знаєте, де вона живе? – поцікавився лікар.
– Живе? Взагалі, я думала, що вона померла…
– Де ваша родичка?
– Ось там! Бачите… – почала Мирослава й поглянула у вікно. – Ось бачите, її вже нема! – Жінка почала плакати. – Це ви у всьому винні! Вона мене стільки шукала, я бігала за нею по всьому місту, а коли ми мали зустрітися, ви все перекреслили! Я ненавиджу вас! Ненавиджу цю огидну лікарню! – У Мирослави почалася істерика.
Лікар щось шепнув медсестрі. Вона швидко повернулася зі шприцом. Лікар міцно тримав руку Мирослави, бо та втратила над собою контроль і якомога пручалася. Медсестра вправним рухом зробила укол у передпліччя. Мирослава збагнула, що не може чинити опір. Її тіло обм’якло. Незабаром вона відчула, що провалюється в пітьму. Страху не було, лише жаданий спокій…