Выбрать главу

– Ми тобі, пташечко, швидко крила обламаємо! – крикнула Люда так, що з рота вилетів шматочок булки, який вона не встигла ковтнути. – Не таких приручали! Ще будеш навколішки повзати та ноги нам лизати!

– Ось вам! – скипіла Мирослава й тицьнула їм дулю.

Дівчатка, які мовчки споглядали за цією сценою, пирснули сміхом.

– Ну, сучко, зачекай, – прошипіла Люда та кинула дівчатам: – Чого ржете, кози?

– Можливо, треба спочатку познайомитися? – сказала худенька білявка з блакитними очима. Вона підійшла до Мирослави, сіла на край ліжка. – Я – Тетяна, – сказала вона.

– Мирослава, – відповіла та, радіючи, що хоча б хтось є, з ким можна буде спілкуватися.

А ввечері, коли всі полягали спати і світло вже було вимкнене, Мирослава крізь сон почула, як до неї наблизилися чиїсь кроки.

– Ми тобі обіцяли обламати крила? – пошепки запитала Люда.

– Ну то й що? – Мирослава насторожилася, відчуваючи щось недобре.

– Тобі «темну» ніколи не робили? – спитала Юля, накриваючи Мирославу своєю ковдрою.

Дівчина почала пручатися, але її накрили двома ковдрами та почали гамселити кулаками. Мирославі не залишилося нічого, як згорнутися бубликом, затуливши голову від ударів руками. Було соромно від приниження та боляче, але дівчина лише стогнала. Вона зняла з себе ковдру тільки тоді, коли перестали сипатися удари. Ковтаючи сльози й тамуючи біль, Мирослава ледь дійшла до туалету, щоб змити кров, яка юшила з носа. Тіло боліло так, ніби по ній проїхав каток.

– Боляче? – почула вона позаду себе тихий голос Тетянки.

– Нічого, – Мирослава спробувала крізь сльози усміхнутися, – до весілля загоїться.

– Людка та Юлька справжні наволочі.

– Вони не дочекаються мого приниження.

– Вони знову тебе битимуть, – співчутливо мовила Тетянка.

– Казав сліпий «побачимо», казав глухий «почуємо».

– Дай їм що-небудь, щоб відчепилися, – порадила Тетянка.

– Що?

– Щось із одягу чи з косметики. Що у тебе є?

– Лише той одяг, що тут видали, а косметики у мене взагалі ніколи не було.

– Це погано. А ласощі родичі тобі будуть привозити?

– У мене нікого нема.

– Це ще гірше, – зітхнула дівчинка. – Нічого, ми з тобою щось вигадаємо.

– Наприклад?

– Можна в когось уночі вкрасти цукерок чи яблук і їм віддати, – прошепотіла у вухо Тетянка.

– Ти що?! – обурилася Мирослава. – Я на таке ніколи не піду!

– Ходімо спати, час покаже.

Мирослава довго не могла заснути. Її ніхто ніколи не бив, тому вона почувалася приниженою та безпорадною. Вона чітко розуміла, що треба призвичаюватися до нового життя, вчитися жити по-новому, але як – ще не знала. В той час вона ще не знала, що неприємності лише починаються…

Вранці Мирослава прокинулася від крикливого голосу виховательки: «Підйом!» Дівчина не одразу збагнула, чому в неї мокра постіль. Вона піднялася, оглядаючи своє простирадло.

– Дивіться, новенька встялася! – несамовито закричала Люда, тикаючи пальцем у бік розгубленої Мирослави.

Вона не знала, що робити. Мирослава швидко стягла мокре простирадло, відчуваючи, як обличчя пашіє від сорому.

– Чому ти не попередила, що обсикаєшся? – підійшла до неї Валентина Іванівна.

– Я… Я… Це вперше, – промимрила Мирослава, ладна ось-ось розплакатися.

– Розкажи комусь цю байку! Вдягайся та неси матрац на вулицю, – дала вона команду, поморщив носа, схожого на картоплину. – Та не забудь у нянечки взяти клейонку.

Мирославі довелося пережити ще одне приниження. На подвір’ї вже було кілька хлопчаків, які одразу ж помітили дівчину, що вішала мокрий матрац на жердину.

– Вонючка! Дивіться, вонючка встялася! – закричав один з них, і як по команді всі зареготали, підхопивши оте принизливе «вонючка».

З того дня Мирослава спала на клейонці, поверх якої клала простирадло. Вона намагалася взагалі не спати, щоб не трапилося прикрості, але рано чи пізно сон заволодівав нею. Вранці вона знову чула огидне слово «вонючка».

В їдальні теж було непереливки. Люда чи Юля сідали з нею за один стіл, щоб забрати котлету, сосиску або біфштекс, залишаючи дівчині саму кашу. Вони забирали у неї печиво та фрукти, тому Мирославі зоставалися супи й каші. Валентина Іванівна все те бачила, але ніяк не реагувала. Головне для неї було те, щоб не трапилося нічого страшного з дітьми, а те, що Мирослава залишалася голодною, – такі дрібниці. Друга вихователька Ірина Михайлівна допрацьовувала останній рік до пенсії. Вона була виснажена багаторічною працею в цьому закладі та самим життям і вже, окрім жаданої пенсії, нічим не цікавилися. Чи їй було яке діло, що Мирослава голодна, коли у неї самої зашкалює тиск і тріщить голова? Ірина Михайлівна весь час поглядала на годинник. Здавалося, що вона рахує секунди до того моменту, коли зможе покинути цей заклад і опинитися вдома на дивані наодинці з подушкою. А Мирослава, змучена безсонням та недоїданням, через півроку зомліла прямо на заняттях. Її віднесли до інтернатівського медпункту, потім викликали лікаря, який дав направлення до психіатричної лікарні.