10
Після зустрічі з Юрком у Мирослави на душі потепліло. Здавалося, не Юрко, а сам Мишко приходив до неї в лікарню. Вона знову згадала, що довго не телефонувала синові. Як вона могла? Боялася, що син почне ставити зайві питання? Так, напевно, Андрій вже все йому розповів. Мирослава відчувала себе зрадницею. Ледь дочекавшись вечора, вона взяла мобільника в руки, підійшла до вікна. Дратувало те, що з коридору у віконце так часто зазирала медсестра, а сусідка по палаті то хропла, як кінь, то не спускала з неї очей і чіплялася зі своїми порадами. Не було місця, де можна б спокійно поспілкуватися з сином. Жінка зітхнула й натиснула клавішу виклику.
– Мамо, матусю, як ти, моя хороша? – Мишко не приховував радості та хвилювання. – Чому ти так довго мовчала? Я не міг тобі зателефонувати, бо не було грошей на рахунку, а тато сказав, що ти сама зі мною зв’яжешся.
– Синку, пробач мені, я… Я не знаю…
– Не треба виправдовуватися, мамо. Скажи мені, що з тобою сталося?
– Ти мене не зрозумієш, синку. Мене ніхто не хоче розуміти.
– Я намагатимуся тебе зрозуміти. Ми ж з тобою завжди розуміли одне одного з півслова.
– Я на власні очі бачила свою бабусю живою.
– Але це просто неможливо. Ти могла бачити схожу на неї жінку.
– Я не відкидаю такий варіант, мені треба було побачити її обличчя, а ніяк не вдавалося.
– Оце і вся проблема? За це тебе поклали до психлікарні?
– Майже за це. Я намагалася наздогнати її.
– В цьому нема нічого дивного.
– Я теж так думаю, але ніхто мені не вірить, що я могла її бачити, – зітхнула Мирослава. – Можливо, мені все здалося і я бачила примару? Ось підлікуюся трішки і її вже не буде.
– Дивна історія, – протяг Мишко задумливо.
– А я ось що думаю, синку, – Мирослава перейшла майже на шепіт. – У житті іноді трапляються неймовірні історії. Можливо, моя бабуся не померла?
– Ти ж сама бачила, як її ховали.
– А якщо то був плід моєї хворої уяви? Вона мене зараз шукає.
– Мамо, – підупалим голосом сказав Мишко, – звідки ти таке взяла?
– Вночі вона сидить на лавці під вікнами лікарні, – таємниче прошепотіла Мирослава.
– Матусю, моя рідненька, цього просто не може бути.
– Ось бачиш! – Мирослава була у відчаї. – Ти теж мені не віриш! Я ж казала, що ніхто не вірить мені, бо не хочуть мене зрозуміти! Навіть ти!
– Ти заспокойся, не хвилюйся, приймай ліки і не буде ніякої бабусі, – якомога спокійніше сказав Мишко.
– А я хочу, хочу, щоб вона була у моєму житті! – закричала Мирослава у слухавку. – Можливо, тобі з батьком і байдуже, але я хочу її бачити, хочу привести додому, розповісти про все, що пережила без неї! Я хочу показати їй свого сина! Я хочу посадити її на диван і подавати їй обід та вечерю! Я ніколи не дозволю їй працювати! Я покажу їй нашу крамницю!..
– Мамо, мамочко, до речі, як справи у крамниці? – запитав хлопець, щоб відвернути увагу матері від наболілого.
– У крамниці? – перепитала Мирослава, важко дихаючи. – Завтра прийде батько, я запитаю у нього.
– Ти не цікавишся справами? А як же твоя мрія купити мені квартиру?
– Я це пам’ятаю, сину, – зітхнула Мирослава. – Все у нас буде добре.
– Обіцяєш, мамо?
– Обіцяю. Все. Бувай, – сказала вона стомлено та відключилася.
Розмова з сином вкрай її схвилювала. Мишко теж їй не повірив. Зараз їй здавалося, що весь світ проти неї. Її ніхто не хоче зрозуміти. Ось і лікар попросив намалювати своє життя у вигляді різнокольорових смуг. Мирослава поклала перед собою папірець. Чи може ця чорна смуга життя в інтернаті передати те, як їй хотілося їсти? В той час їх годували добре. На полудень їм давали і цукерки, і вафлі, і яблука, але Мирослава ніколи цього не куштувала. Все відбирали ненажерливі Люда з Юлею. З нею охоче б поділилася Тетянка, але вона добровільно віддавала цим дівчатам більшу частину ласощів. Смак м’яса та риби Мирослава теж забула. Спочатку було нічого, бо дівчина не звикла розкошувати. Але потім, місяць за місяцем, вона почала відчувати страшенний голод. Особливо він докучав вечорами. Дівчина довго не могла заснути, бо щось тиснуло під серцем. У животі починало гуркотіти, як перед грозою, що наближалася. Здавалося, шлунок приріс до спини, і від цього було дуже боляче. Іноді в їдальні Мирославі хотілося зубами вчепитись у простягнуту до її тарелі руку Люди та гризонути її щосили. Але Мирославі бракувало мужності.