– Так, так. Це був самий диявол у людській подобі. Так, саме він. Я це знаю, – кілька разів говорила старенька приглушеним голосом.
Мирослава не помічала сліз, які потекли у неї по щоках, коли закінчувала розповідь.
– Тепер ти все зрозуміла? – запитала бабця, коли жінка замовкла.
– Я?! Я… Я нічого не зрозуміла, – сказала розгублено Мирослава.
– Сам диявол правив твоїми вчинками. Ти бачила хоча б одного разу очі тієї людини?
– Ні, жодного.
– То чому ж ти вважаєш, що то була твоя бабця? Ти повинна подивитися їй в очі.
– Але вона завжди тікає від мене.
– Ти мусиш подивитись у вічі. Тоді ти впевнишся, що то – сам диявол. Він проникав своїми очима до тебе в душу та диктував, що тобі робити.
– Я не знаю, як це вчинити, – розгублено сказала Мирослава.
– Ти ж змогла стількох людей занапастити, зробити нещасними, тож і глянути йому в очі теж зможеш, – ледь чутно мовила старенька й додала: – Якщо, звичайно, схочеш.
– І що мені тоді зробити?
– Нехай же віддасть Господь зло, зроблене тобою, тобі самій. Так написано у Великій книзі. Що віддала – те й отримай, бо такий закон життя.
– Я не зовсім второпала, що мені робити, – зізналася Мирослава стомлено та розгублено. Вона приїхала у таку далечінь, щоб почути пораду, а стара, напевне, вже несповна розуму.
– Забрати всі нещастя, які ти продала, собі.
– Але ж… Це дуже… Дуже жорстоко, – схлипнула Мирослава.
– У тебе нема іншого виходу. Кожен дістає те, на що заслужив. Отець небесний не пробачить гріхи наші.
– Ви гадаєте, що я зможу це зробити?
– Ти не маєш іншого виходу, – зітхнула старенька. Вона глянула на годинник, і Мирослава мимоволі повернула голову в той-таки бік. Була шоста вечора. Невже вона провела тут майже цілий день?
– Я довго, занадто довго чекала на тебе, – почала говорити старенька таким тихим голосом, що Мирослава ледь розчула її слова. – Ти мусила приїхати до мене задовго до цього дня. Тоді б ти менше накоїла лиха.
Мирославі здалося, що стара марить. Вона поклала на стіл гроші і вже збиралася подякувати та йти звідси, але голос старенької її зупинив.
– Зачекай, – сказала Дубовиха тихо, але чітко. – Ти повинна закрити мені очі.
– Як то? – спитала Мирослава і побачила, що Дубовиха раптом зітхнула і завмерла, дивлячись їй у вічі.
Жінка придивилася пильніше і з жахом зрозуміла, що по обличчю старенької пройшлася смерть. Бабця вже не дихала. Мирославу охопила паніка. Вона з жаху скрикнула і вже хотіла тікати геть із цієї моторошної хатинки, коли чи то знову злетіло з вуст старенької, чи забриніло в її вухах: «Ти повинна закрити мені очі». З острахом жінка підійшла до небіжчиці і тремтливими пальцями закрила їй очі. Мирослава вискочила надвір та кинулася до того місця, де на неї мав чекати таксист. Автівки ніде не було.
– Ще цього мені бракувало! – з розпачем сказала Мирослава.
Вона подумала про те, що треба сповістити сусідів про смерть Дубовихи та запитати, як дістатися міста. Мирослава роззирнулася. Навколо стояли напіврозвалені хати. Скоріше за все тут ніхто не мешкав. Про всяк випадок вона пролізла крізь зарості кропиви та постукала у двері. Ніхто не відповів. Жінка зазирнула в розбите вікно. Там був безлад і явні ознаки нежитлового приміщення. Вона побігла до іншої садиби – те саме. Третя, четверта, п’ята хата – усюди запустіння. Її охопив жах, але раптом вона помітила на пагорбі ще одну хату. Як до останньої надії кинулася бігти туди. На подвір’ї Мирослава помітила дідуся, який із цигаркою в руці сидів на призьбі біля хати, споглядаючи, як курка квокає та водить своїх жовтеньких курчат.
– Дякувати Богові, – прошепотіла Мирослава й попрямувала до старого.
– Добридень вам, – вона чемно привіталася.
– І вам не хворіти! – привітно відповів дідусь.
– Там Дубовиха померла! – на одному подиху випалила жінка, радіючи, що знайшлася хоча б одна жива людина.
– А що, вже шість годин вечора? – запитав старий та пихнув цигаркою.
– До чого тут час?! Там людина померла, а ви…
– Вона казала, що помре рівно о шостій.
– Треба сповістити її рідних.
– У неї нема нікого. Вона чекала на тебе багато років, – задумливо мовив старий. – І ось ти приїхала.
– Ви щось плутаєте. Я їй не родичка, і приїхала сюди випадково.
– Випадково до Дубовихи ніхто не приїздив. Ти все зрозуміла, що вона тобі порадила?
– Ні… Так. Здається, що так. Тепер я маю повернутися додому. Чим я зможу дістатися міста?
– А нічим, – знизав плечима старий. – До міста тридцять кілометрів. Їх треба пройти пішки. До темряви не встигнеш, то доведеться ночувати десь у полі.