Завдяки листу мого брата я пам’ятаю дату мого від’їзду: він написав матері з Парижа про смерть Мірабо. Через три дні після одержання цього листа я зійшов на корабель, де вже був мій багаж. Підняли якір – урочиста мить у житті моряків. Коли лоцман провів нас через фарватер і покинув судно, сонце вже сідало. Погода стояла похмура, віяв вологий, теплий вітер, і хвилі важко билися об рифи на відстані кількох кабельтових від борту.
Погляд мій був прикутий до Сен-Мало; там на березі плакала моя мати. Я бачив бані й дзвіниці церков, де молився разом з Люсіль, стіни, вали, форти, вежі, обмілини, де минуло моє дитинство; я залишав шматовану чварами батьківщину саме в час, коли вона втратила людину, якої ніхто не міг замінити. Я відпливав, однаково не впевнений у долях моєї країни і в моїй власній долі: хто загине раніше – Франція чи я? Чи побачу я коли-небудь рідний берег і своїх рідних?
Штиль і ніч зупинили нас на виході з гавані; місто і маяки запалили вогні: ці вогники, що мерехтіли під батьківською стріхою, здавалося, слали мені усмішку і прощальний привіт, освітлюючи мою дорогу серед скель, чорних хвиль і сутінків ночі.
Я віз із собою тільки молодість та ілюзії; я покидав світ, чий порох зневажав і чиї зірки полічив, щоб вирушити у світ, чиї землі і небо були мені невідомі. Що чекало на мене, якби я досяг мети своєї подорожі? Я загубився б на гіперборейських берегах, і, цілком імовірно, роки розбрату, що з таким гуркотом розчавили стільки поколінь, упали б на мою голову без шуму; можливо, суспільство змінило б своє обличчя без моєї участі. Я, мабуть, ніколи б не відчув згубної схильності до писання; ім’я моє залишилося б невідомим або заслужило одне з тих тихих визнань, які не досягають слави, не викликають заздрості, але дарують щастя. Хто знає, чи перетнув би я тоді ще раз Атлантичний океан, чи не вважав би за краще влаштуватися у відкритій і вивченій мною глушині і жити там, як завойовник на завойованих землях.
Але ні! мені судилося повернутись на батьківщину, щоб пережити нові знегоди, щоб стати зовсім іншою людиною. Цьому морю, в лоні якого я народився, судилося стати колискою мого другого життя; воно несло мене в мою першу подорож, леліючи, немов годувальниця, повірниця моїх перших прикрощів і радощів.
Безвітря тривало; відплив виніс нас у відкрите море, берегові вогні поступово згасли. Змучений роздумами, неясними жалями і ще більш неясними надіями, я спустився в каюту; я ліг на підвісне ліжко, яке погойдувалося під плескіт хвилі, що гладила борт корабля. Піднявся вітер; матроси розпустили вітрила, вони понадимались, і, коли вранці я піднявся на верхню палубу, французький берег уже зник з очей.
Так змінилася моя доля: «Знов у море!» Again to sea! (Байрон)
Книга шоста
Переглянуто в грудні 1846 року
1
Пролог
Лондон, квітень – вересень 1822 року
Через тридцять один рік після мого відплиття до берегів Америки в чині молодшого лейтенанта я відплив до Лондона з паспортом, складеним у таких висловах: «Пропуск, – свідчив цей документ, – його милості віконта де Шатобріана, пера Франції, королівського посла при дворі Його величності короля Великої Британії, і т. ін., і т. ін.». Ніякого опису прикмет; передбачалося, що особу такого високого рангу повсюдно знають в обличчя. Пароплав, найнятий для одного мене, доправляє мене з Кале у Дувр. Коли 5 квітня 1822 року я ступаю на англійську землю, мене вітає гарматний залп. Комендант форту присилає до мене офіцера, щоб виставити коло моїх дверей почесну варту. Хазяїн і прислуга готелю «Shipwright-Inn» [17], де я зупинився, вийшли мені назустріч з непокритими головами і завмерли, стоячи струнко. Дружина мера від імені найвродливіших жінок міста запросила мене на вечірку. Пан Біллінґ, службовець мого посольства, вже чекав на мене. Обід з велетенських риб та гігантських кавалків яловичини відживив сили пана посла, який зовсім не був голодний і нітрохи не втомився. Народ, що зібрався під моїми вікнами, зустрів мене вигуками huzza [18]! Той самий офіцер, що був недавно, повернувся і, незважаючи на мої протести, виставив коло моїх апартаментів вартових. Назавтра, роздавши купу грошей, що належать моєму повелителю королю, я вирушаю до Лондона під гарматні сальви; я їду в легкій кареті, запряженій четвериком прекрасних рисаків, якими правлять два елегантні жокеї. Мої люди їдуть слідом в інших каретах; вістові в моїх лівреях супроводжують кортеж. Ми минаємо Кентербері, привертаючи погляди Джона Булля та сідоків зустрічних екіпажів. У Блек-Хіті, де раніше в заростях вересу ховалися злодії, тепер виросло село. Незабаром перед моїми очима постає гігантський ковпак диму, що накриває центр Лондона.